Підшефне озеро

Є на околиці Борової одна цікава місцина. У лісі, прямо навпроти будівлі місцевого лісництва, є невеличке озеро. Навколо нього ростуть верби, поодаль - берези,  а на початку травня, якщо пройти трохи далі вглиб лісу, можна знайти галявину, де росте сон-трава… Місцеві жителі називають це озеро Третім. Чому, власне, Третім, а де ще два? Справа в тому, що колись це були саме три озера, які розкинулись одне за одним вздовж нинішньої лісової дороги, що йде від лісництва вглиб лісу. Ще й зараз навесні на місці колишніх озер довго стоїть вода, і зрозуміло,  що підземні  джерела підходять близько до поверхні.

Моя бабуся і батьки розказували, які великі районні свята проходили біля цих озер в 50-70-х роках: зі сценою, концертами, спортивними змаганнями, продажем напоїв та морозива. Потім два озера  поступово висохли. На місці Першого зараз просто велика галявина. На місці Другого – молодий березовий гай. Третє озеро було найбільшим. Я пам’ятаю, як у  молодших класах, на стику радянської і «незалежної» епох, була популярною велика шкільна гра «Зарница». Зараз би це назвали квестом: школярі змагалися, шукали скарби. Так от,  гру організовували саме навколо цього озера…

Зараз на нього боляче дивитися. Воно стало зовсім маленьким. Я пам’ятаю, де раніше був край води. Зараз озеро майже втричі менше за розмірами, ніж було 20 років тому… Недавно я розказала сину і племінникам про те, яким великим було це озеро, як ми, діти, ловили там рибу, і як обходили все озеро по огорожі, як канатохідці. У дітей (а це троє 10-12-річних тинейджерів, най-більшим щастям для яких зазвичай є гра в телефоні та на планшетах) виникла ідея: а давайте врятуємо озеро! Адже воно, мабуть, висихає, бо його закидали сміттям.

Так це чи ні, я не знаю. Але восени ми витягли з того озера десяток автомобільних шин та купу дрючків. Можливо, саме із-за засмічення перестали бити джерела на дні озера.

Діти витягали знахідки з води граблями, вимощуючи доріжку у воді та підхоплюючи з дна важкі дровиняки. Дивувалися: як можна кидати це у воду? Я не знаю, як можна. Так само, як не знаю, як можна лишати біля озера пластикові та скляні пляшки. В мене не вкладається в голові: як можуть дорослі люди не розуміти, що ці пляшки самі звідти нікуди не подінуться. Це не огризок яблука, який перегниє. Пластик буде лежати там 300-500 років, а скло взагалі – навічно… Можливо, через місяць чи рік ці люди знов приїдуть сюди смажити шашлик, а вільного від пляшок місця не залишиться. Або приїдуть з маленькими дітками, які бігатимуть босоніж та поранять ноги склом від пляшки, яку тато минулого разу лишив… Але навряд чи гості лісу про це думають. Головне – щоб трава зелена була навколо, лісом пахло, водойма поруч. Ну а «после нас – хоть потоп».

Кажуть, що рівень культури нації визначається її ставленням до інвалідів  та бездомних собак. Я би додала: рівень культури визначається тим, чи здатна людина викинути у вікно машини обгортку з морозива, чи здатна лишити після себе пляшку у траві?

Я не знаю, чи вдасться нам врятувати це озеро. Ми з дітьми разів п’ять проводили там «суботники»: розчищали його, збирали пляшки та  навіть намалювали плакати, в яких благали відвідувачів не смітити. Чи буде з цього толк, не знаю, бо озеро треба чистити не просто дитячими руками, а бульдозером, і весь цей мотлох треба чимось вивезти. Але, швидше за все, наступного разу, коли приїдемо в гості до бабусі, знову побачимо біля озера купи сміття. Бо попереду – багато свят, які нашим землякам захочеться відзначити на природі.

Сподіваюся лише, що діти, які так завзято «рятували» озеро, вже ніколи в своєму житті не зможуть кидати пляшки у воду чи під кущ. І хочеться сказати: шановні борівчани, цінуйте ту красу, яка вас оточує. Повірте, не так вже й багато в нашій країні таких мальовничих місць як те, в якому ви живете.

Олена Конопля.

Борова-Київ.