...Коли перед очима приклад батька

Кожна епоха завжди висуває своїх героїв, відповідаючи їх появою на своєрідний запит, замовлення часу. Коли потрібно було розширювати знання про світ, з’явився Микола Миклухо-Маклай, необхідність боротися за національну незалежність породила Івана Мазепу, прагнення дати відповідь на безліч питань про світ і людину – Григорія Сковороду, ім’я Тараса Шевченка довело високий рівень можливостей української культури,Михайла Грушевського – здатність до державотворення тощо.

Події сучасності також створюють культові особи, але поряд з ними завжди стоять ті, чиїми іменами не рясніють газетні сторінки – зовсім не через те, що їхні подвиги не гідні уславлення, а тому, що таких осіб – безліч. Чи можна нагородити званням Героя всіх, хто рятував країну у Першу та Другу Світову, тих, хто з року в рік поливав потом багатостраждальну українську землю, вирощуючи хліб? Чи можна забути титанічні зусилля борців з вогнем палаючого 4-го енергоблоку, невидимою смертю, яка почала збирати свій страшний врожай одразу після трагедії 1986-го?

Коли мене у дитинстві питали про батька, я з гордістю відповідав, що він – чорнобилець. В очах тих, хто питав, я бачив повагу, і пишався своїм родством, адже вже тоді знав, що ліквідатори чорнобильської катастрофи врятували не тільки Україну, а й Європу і сусідні Білорусь та Росію.

Я був свідком відчайдушної боротьби батька за своє здоров’я, яка, на жаль, триває й досі. І вже дорослим дізнався про те, що похмура тінь трагедії Чорнобиля торкнулася мене і багатьох дітей ліквідаторів своїм чорним крилом. І ще прийшло усвідомлення того, що ця подія ніколи не забудеться, не втратить своєї трагічності, а буде наздоганяти і шкодити нащадкам героїв-чорнобильців через десятиліття, століття, бо період розпаду радіоактивних часток триває віками.

Ось, здавалося б, тема для увічнення і пошани. Але…

З роками  про подвиги чорнобильців стали говорити лише у квітні, коли наступає чергова річниця Чорнобильської трагедії. Здавалося б, чого ще потрібно: у школи запрошують, ЗМІ відгукуються, але все частіше кидається в очі відсутність справжнього розуміння значення тієї події, офіціозність а подекуди й «відбувальщина». Хочеться кричати у повний голос: «Люди, небезпека ще не минула!!! Не забувайте!!!» Найобразливішим є те, що «забуває», в першу чергу, держава.

Українське прислів’я стверджує: «Яке дерево, такий клин, який батько, такий син». Я роками виховував в собі ті якості, які притаманні батькові: витривалість, фізичну силу, самостійність, вміння долати труднощі, і, головне, почуття обов’язку.

Насамперед, завдяки батьківському та материнському вихованню, я відчув себе українцем, навчився любити рідну землю – Україну та свою малу батьківщину – Борову. І це дає мені почуття захищеності та здатності давати відповідь будь-яким сучасним викликам долі: будь то труднощі мирної праці чи захист країни. І коли настане мить, яка вимагатиме від мене найвищого напруження душевних і фізичних сил, я згадаю свого батька – одного з тисяч героїв без гучних імен, який пожертвував здоров’ям своїм та своїх нащадків і в неймовірно складних умовах виконав свій обов’язок.

Чи може бути приклад переконливіший?

Дмитро ТАРАСЮК.

На фото: ліквідатор аварії на ЧАЕС  Сергій Тарасюк.