14 лютого - день Святого Валентина, свято всіх закоханих

ВОНА ЧОЛОВІКА ЧЕКАЄ З ВІЙНИ

Настя з дитинства обожнює осінь. І тоді, коли прозоро-синє небо, здається,  зливається  з горизонтом  та  золото-рожевими верхів`ями дерев, і тоді, коли захмарена блакить проливається  на землю рясним дощем.  Подобалось ногами шурхотіти опалим листям, а в негоду одягати гумові чобітки і бігати по калюжах. Є в цьому якась романтика...

- А ще до мене восени прийшло перше  кохання, - з приємною посмішкою на вустах  говорить дівчина. Ми відпочивали з друзями у кав`ярні. Серед нашої компанії запримітила хлопця, якого, здається, десь бачила. Він теж постійно зупиняв на мені свій погляд , дивився з таким трепетом, з такою ніжністю.  

- Я Олексій, а ти? - прозвучало якось з хвилюванням.

- А я Настя. Ми раніше ніде не зустрічались? У мене таке враження, ніби ми знайомі.

- Ні, не думаю. Я б тебе обов`язково запам`ятав…

Це була  перша зустріч Насті та Олексія Сотніків. Після вечірки разом ішли додому. Вдома ледь  повірила, що це сталося з нею, усвідомила, що закохана. Закохана  в його прекрасні добрі очі, в погляд, у посмішку, в голос. Було страшно і шалено добре одночасно. Серце йокало в грудях, душа співала, а думки витали десь у хмарах. Настя була по-справжньому щаслива!  Вона мріяла, щоб ця казка не закінчувалась ніколи…

Через деякий час закохані вирішили жити разом. Орендували квартиру. Настя продовжувала сумлінно навчатись  в училищі, опановуючи професію продавця, Олексій  працював, часто дарував дівчині її улюблені троянди, м`які іграшки, балував і коштовними прикрасами. Так у громадянському шлюбі  прожили майже чотири роки.

Радості не було меж, коли дізналися, що чекають немовля. Відразу ви-рішили узаконити стосунки. У жовтні  2013-го року  зіграли  весілля. З нетер-пінням чекали появи пер-вістка.

Згодом  народилася красуня-дівчинка. На крилах щастя прилетів чоловік, який на той час  уже був мобілізований в ряди армії України, стояв на захисті  кордонів Харківщини.   Командування  надало йому короткотермінову відпустку, щоб зміг провідати    й підтримати дружину.

Але, як восени синє небо несподівано  застилають темні хмари, так і в родину Сотніків зухвало ввірвалося  лихо.  Через три місяці донечка померла. Втрата, яку не передати словами. І сльози, гіркі  сльози вдень і вночі.

- Я б, напевне,  лишилася розуму, якби не змирилася з вироком, який підготувала доля та не стала разом зі своєю тіткою Світланою щодня займатися  волонтерством, - розповідає Настя.  Ми допомагаємо українським солдатам, облаштували для них тимчасове житло, встановили там буржуйку, постійно опалюємо приміщення. Раніше   воїни  грілися біля вогнища і ночували просто неба.

 А ще    ми готуємо   для наших захисників  їжу. Тісно спілкуємося з ними, підтримуємо морально і молимося, щодня молимося  за кожного з них і за мого коханого Олексія. У грудні минулого року  він також поїхав в АТО, охороняє кордон,  де постійно лунають вибухи та постріли, біля Станиці Луганської.

Недавно  з тіткою їздили в Київ, щоб   поставити свічечки у Михайлівському Золотоверхому соборі, помолитися за Україну, за всіх, хто не шкодуючи сил  і здоров`я, а часом і життя, відстоює в борні зі знахабнілим ворогом її територіальну цілісність, свободу і незалежність. Адже цей собор - найвеличніша і найдавніша православна святиня Києва, яка несе в собі неперевершену духовну цінність, що дає надію і віру українському народу.  В дні Майдану він прихистив  людей, а в ніч на 11 грудня 2013 р. дзвони Михайлівського Золотоверхого вперше за 8 століть били набат (Востаннє у 1240 р., під час Монголо-татарської навали). Саме завдяки звуку дзвонів до центру столиці зійшлося безліч киян і спроба зачистити Євромайдан працівниками спецпідрозділу «Беркут» та військовослужбовцями Внутрішніх військ виявилася невдалою.

Побували ми і біля пам`ятного Хреста  Героям Небесної Сотні, на алеї Героїв, вклонилися їх пам`яті.

- Вони загинули за  нас, за наше майбутнє, - підкреслює Настя. А  сама не стримує хвилювання:  її Олексій  також щодня ризикує життям.

Якби він тільки знав,  як важко їй даються  ці дні, коли просто потрібно чекати й нічого більшого зробити не можна. Дівчина навіть на хвильку  боїться залишити телефон, бо в думках постійно: може буде дзвонити, а  вона не почує.

І нарешті, у слухавці   рідний голос:

- Ну як ти, кохана, без мене сама? Чим займаєшся, як себе відчуваєш?  Не хвилюйся. У мене все добре. Головне,  що ти віриш у мене  і в моїх товаришів, що боронять країну разом зі мною.

- Так, я вірю і в тебе,  і в друзів твоїх. Передавай усім вітання і щиру подяку  за те, що  боретесь за кожний клаптик української землі. Хай береже всіх Бог!

Зв`язок обривається.

До горла підступає клубок  і сльози в очах…

Настя заходить у Фейсбук  і викладає свої почуття  до коханого чоловіка  рядками вірша:

«А я вірю, ти будеш жити,

А я вірю - повернешся скоро.
Нам ще стільки треба зробити,

Нам би сил пережити цей морок...
 

Нам ще стільки стрічати світанків,

В нас ще стільки не прожитих днів...
Ти ще маєш доньку  вінчати,

Я ж тобі обіцяла синів...
 

Нам ще вдвох, сивиною укритими,   

Внуків бавити, в гості чекати.
Ми життя відкладали на «потім»,

Якби ж тоді знали, якби ж тоді знати.
 

А ти знаєш, так серце зжалося,

Я тепер не живу, не сміюсь я,
Мені тільки молитись зосталося,

Щохвилини за тебе молюся.
 

Я так скучила за тобою,

За тихим теплом очей.
Моє серце німіє від болю,

Я не спала жодну з ночей.
 

Так далеко від тебе зараз,

Та ти знай -  завжди поруч я,
Лише тіло моє тут зосталось,

Біля тебе ж Душа моя.
 

Я благаю, живим зостанься,

Я благаю, почуй мене!
Я чекатиму, повертайся,

Ти мій Світ. Ти життя моє...»

Щодня, щогодини Настя Сотнік мріє про одне: щоб нарешті мир  запанував на нашій  багатостраждальній Україні, щоб якомога швидше повернулися ся додому всі українські солдати і її Герой, її гордість і натхнення, коханий чоловік Олексій. І щоб разом вони  розпочали білий аркуш  нового, безхмарного, як небо золотої осені, життя, в якому  народяться  і  виростуть  їхні  діти, онуки…

Любов МУХІНА.