СПОГАДИ НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ  ПРО  МАЙДАН

Іван ГАНЗЕРА, співак, м. Кив:

Зараз в народі існує думка про те, що мовляв от, якби не було Майдану, то війни, яка зараз триває на Донбасі не було б. Чесно кажучи, особисто я ніяк не можу поєднати ці дві різні на мою думку події, які пережила та й переживає наша багатостраждальна Україна. Адже те, що зараз відбувається в Донецькій та Луганській областях, - це плід роботи російської пропаганди та одного маленького, але водночас дуже могутнього пана з Кремля.

А от подія, яку ми усі мали честь спостерігати рік тому на Майдані, це є не що інше, як дійсно Революція Гідності Українського Народу. Багато людей з усіх куточків нашої великої держави вийшли на протест проти несправедливості та нахабного ставлення до простих громадян. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Коли гинуть ні в чому не винні люди, це дуже страшно. Саме в той момент, коли на Інститутській та Грушевського почалися масові вбивства людей, я саме став батьком і просто фізично не міг знаходитися у вирі подій. До пологів ми з дружиною майже кожен день знаходилися на Майдані Незалежності. Нам дуже подобалось там гуляти. Жахливо, що  в тих місцях згодом відбулися перші вбивства. Можна сказати, що в деякій мірі нам пощастило. Поява нашої Софійки нас вберегла.

Хай там як, але я вважаю, що то все не просто так, адже в кожного з нас є своя місія на землі. Моя, певно, полягає в чомусь іншому. Життя покаже. Скільки людей, стільки й думок, але я вважаю що одне з перших, що нас має об’єднувати, це повага і любов один до одного. Тільки за рахунок дискусії можна виявити істину. Україна - це наша земля і нам тут жити. Тільки разом ми сила.

      * * *

Олена КОНОПЛЯ, журналіст, м.Київ:

…Якщо у вагоні метро з’являвся запах диму – значить, зайшли люди, що були на Майдані. Цей запах не забуду ніколи. Трохи прокопченими ставали всі, хто хоча б п’ять  хвилин пройшли  через наметове містечко, де палили багаття і грілися біля залізних діжок.

Що мене найбільше приємно вражало – це ввічливість чоловіків, що були на Майдані та їхнє ставлення до жінок. А ще щире братання, яке весь час панувало на Майдані. Обнімалися донеччани з галичанами, харків’яни з закарпатцями. Всі відчували, що причетні до чогось не до кінця зрозумілого, але важливого й великого. Вражала взаємодопомога, взаємоповага та дисцип-ліна, які були на Майдані. Заборона на алкоголь, свої правила проходу та перевірки, чіткі ролі та завдання у кожної сотні. Маленька держава у центрі столиці великої держави.

Найкращий спогад – це концерт «Океану Ельзи» у грудні, ще на початку Майдану. Кадри, зроблені з повітря, які облетіли увесь світ – на них  видно безліч зірочок:  то люди здійняли вгору руки з увімкнутими ліхтариками на своїх телефонах… І пісні, що стали пророчими: «Незалежність», «Стіна», «Стріляй». То був чи не найкращий виступ групи. Безкоштовний, від душі. А як люди співали гімн разом з Вакарчуком! Це був той час, коли гімн України вивчили навіть немовлята.

люди співають Гімн в переході 

Але жахливих спогадів набагато більше. Це і незліченні «швидкі» з сиренами, що мчали з Майдану тієї лютневої ночі. Це багато смертей, про які ми всі дізнавалися з новин.

Кілька громадських інтернет-телеканалів встановили веб-камери на дахах вулиць Грушевського, Інститутської, на Майдані, Європейській площі, Хрещатику.   Пам’ятаю, як у нас в офісі у кожного на комп’ютері було відкрито на пів-екрану трансляцію, і ми впівока дивилися, при цьому намагаючись працювати. Але коли ситуація накалялася,  ряди «Беркуту» починали щитами відтісняти активістів, ті у відповідь кидали коктейлі Молотова, іноді зав’язувалися бійки, і камери ловили моменти, коли люди падали замертво. Вбивства у прямому ефірі. Це, мабуть, найстрашніше.

Майже всі мої друзі та знайомі допомагали  Майдану. Хтось з дівчат пройшов курси першої допомоги і їздив у Михайлівський собор допомагати пораненим, які лежали прямо в храмі на підлозі. Хтось їздив готувати чай та бутерброди. Чиясь мама пекла пироги та роздавала їх хлопцям. Допомагали, хто чим міг: їжею, одягом, грошима. Допомагали людям, які стояли там цілодобово, мерзли, хво-ріли, але не здавалися. Це були інженери, селяни, програмісти, керівники підприємств. Стояли, бо вірили - те, що вони роблять, роблять заради своїх дітей, заради майбутнього. Це було дуже щиро. Я не бачила жодної нещирої людини на Майдані. Саме тоді зародився той волонтерський рух, який зараз є основною силою, що допомагає армії та  переселенцям.

Після найстрашнішої ночі волонтери поширили інформацію про те, що потрібна допомога ліками і харчами не лише біля лікарні швидкої допомоги, а й біля районних лікарень. Ми прийшли до найближчої лікарні і побачили сотні людей, які прийшли здавати кров, або чекали на списки ліків, щоб йти до  аптек… Люди єдналися і робили те, що їм диктувала совість. Всім було страшно, ніхто не знав, що буде далі,  але те, що треба допомагати пораненим, ні в кого не викликало сумнівів.

23 лютого майже всі кияни взяли по дві або чотири квітки і поїхали на Майдан, щоб покласти їх у пам’ять про загиблих хлопців. Квітів було безліч. Горіли безліч свічок... Щодня когось ховали. Коли несли чергову труну, люди, що стояли збоку, повторювали: «Герої не вмирають». В ту мить всі думали, що найстрашніше позаду. Що ці смерті – останні, а далі буде відбудова і розквіт, в ім’я яких ці хлопці склали свої голови. Ніхто тоді ще не знав, що це лише початок боротьби за те, щоб країна колись стала справді незалежною, єдиною та міцною, і що найтяжчі випробування - попереду…