Нещодавно в харківському видавництві вийшла чудова книга нашого земляка, знаного на Харківщині науковця, краєзнавця й письменника Михайла Гомона. «Бувальщини рідного краю» - так невибагливо, але цілком точно назвав автор свій літературний шедевр. Це 39 коротеньких оповідань побудованих на бувальщинах, тобто на якихось конкретних побутових історіях чи пригодах з минулого Борівщини. Пропонуємо   вам, шановні читачі,  рецензії на  цю книгу та одну  з бувальщин, надруковану  в ній.

Всі, хто зацікавиться  іншими творами, опублікованими у книзі, може звернутися до Борівської центральної бібліотеки.

ДЕ РОДИВСЯ, ТАМ І ПРИГОДИВСЯ

Невелика книжечка Михайла Гомона «Бувальщини рідного краю», що вийшла в кінці 2014 року, схвилювала мене не тільки простими і зрозумілими прикладами звичайного життя наших пересічних сільських людей, а й живою, розмовною мовою, конкретикою, свіжим і молодим сприйняттям не тільки тих подій, що минули, а й миттєвим відгуком на сьогодення, на теперішні обставини й непросту ситуацію, в якій ми всі зараз перебуваємо.

Я сміялася разом з автором над випадком на «Уроці географії», згадувала новорічні свята свого дитинства, що проходили в нашій сільській школі і клубі зовсім інакше, жахалася страшних сіроманців, про яких писалося в «Бережіться: вовки», і погоджувалася з висновком автора в бувальщинах «Муха-Цокотуха» та «Міс-красуня».

Та найбільше мені припали до душі «Молода була», «Любити треба» та «Эта мова величава и проста». Буквально декількома словами Михайло Лук’янович дає відповідь на наболіле питання сьогодення: «Як жити далі» – просто любити свій край, де народився і живеш, любити мову своїх дідів-прадідів, знаходити красу й поезію в буденності й своєму оточенні, керуватися звичайним здоровим глуздом, а не телевізійною пропагандою.

Хоча ми з різних поколінь і автор книги годиться мені в батьки, я не можу не відмітити його енергійного, юнацького ставлення до життя, що вразило мене і в його попередній книзі «Дороги життя».

Я не філолог за фахом і не можу вказувати на помилки, та для мене вони і не важливі. Значиміше те, що задум автора написати «просто, коротко і щиро», як зазначає він в своїй передмові, на мою думку, цілком вдався. Письменницький талант Михайла Гомона, що народився і виріс на Борівщині,  та знову повернувся на свою малу батьківщину після багатьох років наукової праці в Харківському університеті, пригодиться всім нам і стане прикладом справжнього, не надуманого патріотизму, що виражається от у таких, здавалося б, непримітних і невеликих, у зовсім  не пафосних творах, бувальщинах, статтях і його життєвих вчинках.

Юлія Голуб.            

  Долучаймося  до мудрості патріота

Інколи мій чоловік, інженер газокомпресорної станції, переповідає почуті від співробітників історії про кумедні випадки на їхньому виробництві.

– Вам уже час літопис вести з історії ГКС,– одного разу запропонувала я цілком серйозно.

– Та хто ж цим займеться? Мастаки оповідати є, а от щоб про це написати, треба мати талант і бажання.

Упевнена, що на кожному виробництві чи установі є свої смішні або повчальні історії, які передаються новим співробітникам, можливо, й обростаючи новими подробицями. У жодному разі не закликаю публікувати такі оповідки. На це дійсно потрібен неабиякий талант і, що не менш важливо, усвідомлення важливості висловленого.

У цьому відношенні нашому району неабияк пощастило на відомого земляка, науковця і письменника М.Л.Гомона. З його творчістю познайомилася ще з кількох попередніх книжок і публікацій у районній газеті. Враження – якнайкращі. Не перестає дивувати феноменальна пам‘ять і спостережливість, мудрість, людяність, зворушлива простота висловлення, гумор, викликає повагу громадянська позиція автора. Це прикметні ознаки всіх його творів.

Так і в останній його книзі – „Бувальщини рідного краю”. М.Гомон ніколи не зраджує своїй любові до малої батьківщини, до простих, звичайних людей. На перший погляд, ці звичайні й незвичайні історії стосуються здебільшого жителів Шийківки та Борової, а під пером М.Гомона вони виростають до історичних узагальнень (бувальщини „Доля підприємця”, „Борівський Робін Гуд”, „Як Бог дасть”, „Помста об’їждчикові”, „Лозунги – діло тонке” та ін.). Без зайвого моралізаторства висловлена мудра життєва і громадянська  позиція в бувальщинах  „Муха-цокотуха”, „Міс-красуня”, „Чого ж ти бідний?”, „Що ми за народ такий!”, „Эта мова величава и проста”. Такі історії, без перебільшення, треба використовувати в школах для виховання наших учнів, як і цікаві замальовки з нашоі історії „Новоріччя 1945-го”, „Шийківська гамазея”, „Детекторні радіоприймачі”, „Петро Шелест у Боровій” тощо.

Цьому сприяє й доступна, але багата лексика бувальщин, „смачна”, колоритна мова, від якої аж віє нашими степами, духом української хати, минувшиною і тим чимось невловимим, що годі й висловити.

Така ж колоритна й лексика героїв бувальщин, яку автор записував з перших вуст і намагався сповна передати читачам. Характерною особливістю є ще й неповторний український гумор, який не просто рясно розсипаний по всій книзі, а є дуже органічним (бувальщини „Урок географії”, „Серйозна то річ – дражнилка”, „Аспірант у Новоплатонівці”, „Клин – клином”).  

Окремо хочу відзначити майстерність автора у підборі заголовків, узагалі його уважне ставлення до слова (що то значить – філолог!) – бувальщина „Заблукане слово”.

Узагалі манера письма М.Гомона і зміст викладеного викликають безмежну довіру до того, про що він пише, чим переймається. Особисто я не сприймаю галасливих виступів багатьох по-літиків, письменників, чиновників: наче так усе правильно кажуть, але претензійна лексика, нічим не підкріплені пафос і моралізаторство видають людей нещирих, яким не віриш. І зовсім інша річ – мудрі оповіді нашого земляка, справжнього українця, патріота М.Л.Гомона.

Побажаймо ж авторові довгих літ життя, натхнення, подальшої плідної роботи на користь Україні, долею якої він так щиро переймається.  

 Валентина  Вишнякова . (Богуславка).

БУВАЛЬЩИНА

ПОМЕТУНІВСЬКА ТОПОЛЯ

До кінця 40-х років минулого століття там, де дорога з Бо­рової до Чернещини повертає на Грачине (тепер Ізюмське), на південний захід від Пролетарки, у Петровому від’ярку, стояв хутірець Пометунівка — всього кілька хатин під солом’яними дахами. Тепер від того хутірця не залишилося й сліду. Мало хто б знав про нього, якби не гігантська тополя, котра стояла поряд, як вартовий на сторожі.

То було розкішне, товстелезне, висотою до сорока метрів де­рево. Справжня місцева пам’ятка. Тополя позначалася на всіх військових картах, у тому числі й німецьких під час Другої світової.

І не дивно: це був прекрасний природний орієнтир для ар­тилерії, літаків, автоколон, танків. Тополю було видно дале­ко-далеко окіл. Я особисто милувався нею, випасаючи корів на Сватівському шляху в Горькому.

Мій двоюрідний дід, Петро Сергійович Гунько з Новосергіївки, розповідав мені в 1977 році, що начебто один бага­тенький чоловік на прізвище Гелуненко, який у 1920-х роках мешкав на великому подвір’ї, купленому у тутешньої панії (на місці сучасної Пролетарки) напередодні свого розкурку-лення закопав біля тополі багацько (чи не півмішка?!) золотих і срібних речей — монет, кілець, браслетів, також коштовних каменів. У Пометунівці, у сусідніх селах — Пролетарці, Чернещині, Новосергіївці, Грачиному ходили настійні чутки про за­копаний скарб. Робилися неодноразові спроби його знайти, але... марно. Мабуть, чекає він, якщо справді є, на сучасних шукачів.

За словами Петра Сергійовича, в 1949 році два пометунівські колгоспники зрубали ту тополю на господарські потреби. Як тільки у них піднялися руки! Було їм непереливки: ледь не віддали їх під суд. Адже тополя, як було мовлено, мала гео­графічну і військову цінність.

Отака то історія пометунівської тополі.

Михайло ГОМОН.