Головна » 2015 » Січень » 9 » ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ
12:10
ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ

На  конкурсі ім. О.Масельського на кращий літературний твір 2014 року цей нарис  ОЛЕКСАНДРА МАЛІЯ посів друге місце в номінації «Публіцистика»

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. ПАНАХИДА

Парк Шевченка ще не стряхнув з себе залишки зимового сну. Зимова осиротілість його алей ще не вступила в протиріччя з людськими очікуваннями весняної повені почуттів і бажань. Лютневий вітер, вже розбавлений південною спрагою, ще не в силі був розігнати в’їдливу зимову сирість, і, неначе підігравав сонячному диску, який нехотя, час-від-часу, виринав із сірої  висі, нехотя зиркав на світ, неначе повинність свою відбував і знову ховався в каламуті хмар.

Сніг давно зійшов та чомусь харків’яни бажали б краще снігу в лютому, ніж весняної непривітності в березні. А що весна таки буде непривітною, так всі прогнози за те: рання весна – холодна весна.  Та все ж, більше непокоїло не холодне воскресіння природи. Гіркий дим хрещатівських барикад, невидимий, всепроникаючий, блукав  вулицями міста, входив в під’їзди, в будинки, опановував серця і душі, тьмарив розум і вже намічав кривулясту борозну, розділяючи місто на своїх і чужих, на «тітушок» і «самооборону», на патріотів і байдужих, а з недавнього часу: на живих і мертвих.

Мудрий Кобзар зажурливо вдивлявся в натовп, на установлену біля постаменту труну, в обличчя загиблого. Якби-то він зміг підняти голову та озирнути країну, то побачив би, як Україна прощається зі своїми Героями.

Боже, боже, хіба раніше мало було смертей і сліз, хіба не виборола Україна своєї волі і віри, і правди?

Хто ті, правителі лукаві, що на словах бідкались за Україну, а на ділі, президент за президентом, тягли її до ворожнечі і розбрату. Що посіяли вони в душах людських і чи відають неможливість власної спокути?

Всі стали іншими…

Чи знайдеться в людській свідомості, розірваній гранатами, закрижанілій під водометами, обвугленій «коктейлями», хоч капля співчуття до поверженого звіра?

Потім, потім…, все - потім. Зараз, треба вшанувати і поховати своїх мертвих. Кожного з нас стало на сотню менше. Тому: «…не питай по кому дзвонить дзвін». По нас.

І про співчуття до звіра ще рано та й про все інше – також.

 Людське море жило, рухалось. Текло двома потоками до підніжжя постаменту, до  згорьованих рідних, мимо труни. Коротка зупинка, перехрестився, вклонився, пішов. Наступний, слідуючий. А він посередині, в живому потоці.

Тисячі живих і одне бажання.

Якби ж то могли ми тебе воскресить.

            Євгене, Євгене…, Женю… ти пам’ятаєш Парк Горького, як ішли вони з бензопилами, впевнені, що ніхто їм не завадить, впевнені у власній безкарності, як прив’язав ти себе мотузками до дерева, в надії, що не стануть спилювати дерево з живою людиною. Стали…Ти заледве встиг зістрибнути з падаючого дерева. Вже тоді було зрозуміло: ти здатен на подвиг, вони - готові вбивати.  Смерть тоді лише проскреготала металевими зубами над твоєю головою. Та ще було не час. Тобі ще судилося стати в відкритий бій на київських вулицях, щоб стати нашою пам’яттю і нашою гордістю, нашим вічним болем. Що б ми не зробили зараз, яких би успіхів не досягли  в майбутньому - все рівно, того буде замало, щоб зрівнятися з тобою…

Два людські потоки змикаються біля труни одним величезним букетом криваво-червоних гвоздик. Навіть з двох кроків вони повністю закривають труну.

Короткий погляд, слова напівшепотом, останні, прощальні, чи може, клятва, і сходження в натовп: з очима повними сліз, зі зжатими до скрипу зубами, подавленим стогоном.

А в самому натовпі - жінки з заплаканими очима, чоловіки в мовчазній відстороненості.  Молоді хлопці, студенти, а можливо, й старшокласники, тут же всередині людського сум’яття, розбирають битки. За них слугують перепиляні навпіл новенькі держаки для лопат.

-           Щось цей задовгий, подивись, - молодий хлопець, мабуть, студент, вертить в худорлявих руках, справді, довшу за інші битку.

-           Так то не стандарт, якийсь, ми його й пиляти не стали, тому і довший,- виважує в руці свою биту його співрозмовник, спокійно, неначе снопи зібрався молотити. - Може комусь зручніше буде таким.

Двоє інших принесли по оберемку будівельних захисних шоломів, поклали на асфальт. Зішкрібають нігтями штрих-кодові наліпки, наче нічого більш важливішого в світі не має. Може, через п’ять хвилин, по  їхніх головах в шоломах будуть гамселити  палицями і яка тоді різниця: є там магазинна наліпка чи немає; хватай шолом, одівай і чекай, готуйся, поспішай. Якийсь чоловік пропонує розкладного ножичка: «Візьміть, хлопці, так скоріш буде!». Хлопці не поспішають, а може навчені – ножів не брати! «Спасибі, воно й так віддирається», - продовжують справу.

Звідкись, здалеку, крізь автомобільний шум Сумської, долинає скандування. Слів не розібрати.

-           Що скандують, не розчули? - легкий вітерець неспокою прокотився по рядах. Ті, що ближче до вулиці, вдивляються вверх, коментують,- колона… зі щитами, камуфляж…не розбереш.

-           Може…, наші? – Двоє: мабуть, чоловік і жінка. Жінка запитує  з тривогою і надією, і тут же відповідає,- та наші, наші, невже в тих, - замовкає на хвильку, підшукуючи відповідні слова, та так і не знайшовши від  хвилювання, продовжує, - невже хватить в них совісті… в такий день, в такому місці, вони ж таки люди. 

Чоловік, скоріш за все, не розділяє тривожного оптимізму дружини, підходить до того місця, де ще залишилися битки, піднімає одну з них і говорить, не дружині і не собі, а так, ніби в простір, - ти хіба не бачиш, всі наші тут, - він киває вслід хлопцям, що вже прямують у бік вулиці, щоб зайняти позицію  для оборони. - Дружина орієнтується миттєво, - то чого ж ти каски не взяв, як давали!? – питання трохи недоречне, воно замішане на жіночій тривозі і безпорадності, і, якби не трагізм ситуації, звучало б смішно, але тут спрацьовує якийсь зовсім інший механізм: присутні поруч чоловіки майже миттєво розбирають палиці, що залишились, і йдуть. Жінку це заспокоює.

Між тим колона наближається. В одному місці де-кілька чоловіків взялися попід руки і повернулися вбік вулиці. Це вже не юрба, не натовп, це один живий організм, де спокій на межі з  байдужістю до власного, можливо, трагічного, майбутнього. Бо нічого власного, особистого,  вже немає, воно зникло, як  остання битка з асфальту. Є лише наше, є лише ми. Ми вже не натовп, ми – Майдан. Не той майдан, що територія, а той, що символ Нового Світу.

Ми стоїмо.

Нічого не сталося.

Два людські потоки все так же ллються під ноги Кобзареві і його героям, від епохи до епохи, від Гонти і Залізняка до Героя нашого часу.

-           Хто там? «Тітушки»? Не посміють… А посміють, тут і залишаться. Чоловік, що пропонував ножа, щоб віддирати наліпки, кладе руку до карману, - хай спробують…сволота…, хай спробують.

Колона, карбуючи крок, рівняється з натовпом, зупиняється,чітко, по-військовому, робить «на пра-ву!» і в єдиному пориві видихає: «Слава Україні!». І в ту ж мить майдан вибухає в єдиному пориві: «Героям слава!»,- радісно, гордо, з полегшенням,- наші, свої, свої….

Тарасів парк ще ховає відгомін того кличу, а вже перша колона прибулих легким бігом, підтюпцем пересувається по периметру майдану, зразу, на бігу, набираючи дистанцію в два-три метри. Жіночка, що турбувалася за шолом для чоловіка, декілька секунд в захваті дивиться на рослих, під два метри хлопців, що вже півкільцем охопили майдан, а потім не витримує, вигукує, тріумфально і радісно: «Молодці, хлопці, молодці!», -  аплодує і плаче. Оточуючі тут же підхоплюють і вже під оплески майдану хлопці завершують свої маневри. Становляться по периметру: незворушні, зібрані, впевнені в собі.

… Дивись, Тарасе, діти й онуки твої, і мертві, і живі, і ненароджені, ось вони, з болю і муки, зі страху і тривоги, відроджуються, як народ. Чи бачиш ти, що там за обрієм чекає на них? Благослови їх мудрістю своєю і слово своє, за них, замов…

Прощай, побратиме. Вічна пам’ять тобі і вічна слава!

Слава Україні!

(Далі буде)

Переглядів: 209 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar