СПОЧАТКУ БУВ МАЙДАН...

20 лютого в нашій країні на державному рівні відзначається День Героїв Небесної Сотні.  Понад сто чоловік два роки тому загинули за право жити в вільній країні європейського рівня, але  то був лише початок...

Пісня

Неначе сонце вихлюпнуло з хмар

Або дитя за шию обіймає:

Сопілоньку до вуст притис дудар -

І лине пісня, що аж серце крає.

Трояндово-бузковая моя,

Як гарно ти співаєш, Україно!

Була ти, є і будеш нічия,

Навіки рідна, мила і єдина.

Як довго ми блукали у пітьмі

І порожнечу мали замість серця.

Нас, мов худобу, стьобали плітьми

І сподівань лишалося на денці.

Сто років ми цурались Кобзаря,

Вертепу, вишиванок, коломийки,

І дочекались зека на царя,

Що недолугий вимовить “ялинка”.

Історії ганебні сторінки,

Що повні болю, сорому і зради...

Та через морок помилок гірких

Щаслива зірка на Майдані пада,

Жертовна зірка, чиста і палка,

Що освітила серце вірменина,

Найкращого у світі юнака

І відданого сина України.

Як легко він життя своє віддав,

Немов зронив пір’їну лебедину...

Як щиро він декламував вірші,

Як ясно очі юні  пломеніли!

Пліч-о-пліч сто його товаришів

Стежиною у вічне відлуніли.

Серця любові сповнені ущерть

І мужність пориває через вінця, -

Якщо таких не зупиняє смерть,

То

       не скінчиться

                                    пісня

                                                 українська!

                                     Тетяна Лукінова.

В цей день хочеться говорити відверто і без прикрас. А правда така, що, на жаль, далеко не всі громадяни нашої країни, а зокрема й жителі Борівщини, усвідомлюють значення Майдану і подвиг тих, хто назавжди залишився там і увійшов до списку Небесної Сотні. Більше того, знаючи про ті події лише з телеекранів (часто виключно російських телеканалів), дехто навіть звинувачує учасників Революції Гідності в сьогоднішньому становищі нашої країни. Люди, які звикли в житті керуватися виключно матеріальними цінностями, досі вірять в те, що Майдан був повністю проплачений з Європи чи Америки, а кожен революціонер отримував щоденну зарплатню, як це було у антимайданівців. У таких людей хочеться запитати: «За скільки б ви продали своє життя?».

Історики стверджують, що всі проблеми в будь-якій державі починаються з економіки. А з економічних причин вже проростають політичні. Якщо економіка в країні стабільно розвивається, жодна революція там, навіть проплачена, неможлива (хіба що поодинокі мітинги), бо для народного повстання немає підґрунтя.

Безробіття, низькі зарплати, суцільна корупція, беззаконня і безкарність злочинців, «віджимання» бізнесу, клановість – ось неповний список причин Революції Гідності. Підписання угоди з Євросоюзом було надією на довгоочікувані зміни в державі, світлом у вікні, до якого так довго йшли. І та надія в один момент була зруйнована.

Коли студенти першими вийшли на Майдан, ніхто навіть не уявляв масштабів інформаційної війни з боку РФ, відкритої військової агресії (до економічного шантажу вже почали звикати), анексії Криму, окупації Донбасу.

Про причини цих подій дуже гарно сказав відомий телеведучий Андрій Куликов на одному з семінарів у Харківській обласній раді, де я мала честь бути присутньою. Цитую дослівно:

“У протидії інформаційній війні, що провадиться зараз проти України, потрібно йти до глибших причин сучасного стану, не обмежуючись подіями 2014 року. Наприклад, агресія проти України не пояснюється лише тим, що керівництво Росії прагне повалити нинішню українську владу. Цю агресію можна розглядати як складову давнішнього плану знищення України як держави. Важливо розуміти і роз’яснювати роль Росії у поваленні президента Віктора Януковича та його уряду. Спровокований розв’язаною Росією превентивною економічною війною громадянський конфлікт в Україні (“Майдан”) був вигідний Кремлю і з тактичних, і зі стратегічних міркувань. Адже тільки усунувши президента, який мав репутацію проросійського, керівництво РФ та його агенти в Україні отримали змогу залякати велику частину громадян небезпекою репресій за етнічною чи мовною ознакою, спровокувати їх на активні дії проти нової київської влади і в такий спосіб створити привід для втручання нібито для захисту етнічних росіян і російськомовних громадян України. Брати під захист Крим і Донбас, а також інші області, в яких значна частка російськомовних людей, було б нелогічно, якби при владі залишався президент Янукович і Партія регіонів.”

“Викриваючи пропаганду, не можна пояснювати причини її творення і застосування просто злою волею тих, хто поширює пропаганду. Необхідно знайти і пояснити причини - чому їм вигідно поширювати вигадки і фальсифікації, чого саме вони хочуть цим досягти і з якою метою.”

 І дещо про український націоналізм, яким так завзято залякують російські ЗМІ: «Так, в Україні дійсно є крайні праві рухи, організації, але не більше, ніж в будь-якій іншій країні світу. І не в такій кількості, щоб становити загрозу суспільству. Ті правоохоронні органи, які діють в нашій державі, цілком здатні забезпечити безпеку суспільства». Тут ще варто додати, що навіть найзапекліші націоналісти України все ж таки не їдять дітей, не розпинають хлопчиків і не отримують рабів за участь в АТО.

Наша країна зараз переживає дуже скрутні часи. Росія не припиняє своєї агресії, найкращі сини України гинуть в АТО, в країні продовжуються політичні протистояння,  в тяжкому стані економіка. Деякі люди звинувачують в цьому сьогоднішню владу і Майдан, відмовляючись бачити справжні причини. Мовляв, при Януковичі була стабільність. При цьому забувають, що саме влада Януковича призвела Україну до революції, саме влада Януковича допомогла РФ розв`язати війну на Донбасі, саме влада Януковича переховується на території країни-агресора, що намагається знищити Україну і робить все для дестабілізації ситуації.

Так, є багато питань до сьогоднішньої влади, але ж люди добрі, в країні війна! Війна, а ви вчасно отримуєте пенсії і зарплати, надаються субсидії, відроджується армія. Агресор стриманий на Донбасі і над Боровою мирне небо. Можливо, це не так і мало в сьогоднішніх умовах?

Дуже хочеться вірити, що найгустіша темрява буває саме перед світанком, адже Герої Небесної Сотні та наші захисники, які не повернулися з АТО, віддали свої життя за те, щоб над Україною нарешті зійшло вранішнє сонце.

На жаль, через брак газетного простору, ми не можемо тут згадати всіх Героїв, але прочитайте ці прізвища, коротесенькі історії цих людей і ви зрозумієте, хто і за що стояв на Майдані.

Бадера Олександр, 66 років, з Києва. Помер від побиття, отриманого 22 січня 2014 року на Грушевського. Мав чотирьох дітей: дочки - 35 років, 31 рік і 27 років, син - 24 роки. Захоплювався історією та етнографією, був отаманом Галицько-Волинського козацтва. Мріяв створити музей Січових Стрільців. Допомагав пораненим та застудженим готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли на Водохреща його облили крижаною водою з водомету, до того ж отримав сильне отруєння газами. Крім того, у сутичках його сильно побили. З Майдану додому привезли в тяжкому стані. До лікарні не звернувся через небезпеку затримання. 28 січня помер.

Вербицький Юрій, 50 років, зі Львова. Його викрали 21 січня разом з активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня в лісі біля Києва було виявлено тіло Юрія, який помер від катувань на сильному морозі, його руки були зв’язані скотчем.

Жизневський Михайло, 25 років, громадянин Білорусі, входив до самооборони Майдану. Загинув 22 січня під час подій на Грушевського від наскрізного вогнепального поранення в серце.

Нігоян Сергій, один з охоронців Майдану, 20 років, родом з Дніпропетровської області. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами. Загинув 22 січня 2014 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського.

Байдовський Сергій, 23 роки, з Луцька. З 2007 року навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Працівник магістральних нафтопроводів «Дружба». Жив у Луцьку, понад усе любив Україну. Одна із останніх цитат на його сторінці в соціальній мережі слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе…» Загинув від вогнепального поранення на Майдані у Києві 20 лютого.

Бондарєв Сергій, 32 роки, з Краматорська Донецької області, останні роки жив  і працював в Києві, програміст GlobalLogic. Загинув під час першого штурму від чотирьох кульових поранень біля Будинку профспілок 18 лютого.

Брезденюк Валерій, 50 років, м. Жмеринка Вінницької області, підприємець, художник у техніці ебру (малюнки на воді), 2013 року увійшов до фіналу конкурсу «Україна має талант», мав комп’ютерний клуб у Жмеринці. Вбитий пострілом у спину в ніч проти 19 лютого 2014 року на Майдані.

Ворона В’ячеслав, 32 роки, м.Дніпропетровськ. Помер унаслідок травм, отриманих 18 лютого 2014 під час боїв з криміналітетом у Маріїнському парку Києва. Навчався в інституті МВС у Дніпропетровську, професійно займався бейсболом — грав за чернівецьку команду «Соколи».

Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до свого 34-річчя, український журналіст, кореспондент газети «Вести». У 2003 році закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював журналістом у «Газеті по-київськи», на сайті «Обозреватель», газеті «Сегодня». 19 січня 2014 року В’ячеслав отримав поранення лівого ока від світлошумової гранати. У ніч проти 19 лютого В’ячеслав разом із колегою їхали з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської він помітив озброєних тітушок у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на автомобіль, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров’ю. При цьому присутні на місці працівники міліції залишалися осторонь та не втручалися в події. У В’ячеслава залишилися дружина та син.

Дворянець Антоніна, 62 роки. Її тіло знайшли на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській біля верхнього входу в метро «Хрещатик». У пані Антоніни знайшли посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи № 073155. Загинула від забиття кийками спецпризначенцями міліції. Свідки розповідали, що вона намагалася захистити чоловіків, яких били “Беркутівці”.

Дідич Сергій, 44 роки. Депутат Городенківської ра-йонної ради Івано-Франківської області, директор туристичного клубу «Золоте Руно». Загинув 18 лютого 2014 року - граната розірвала йому сонну артерію на шиї. Залишились дружина, дорослий син та донька-школярка, батьки. 

Зайко Яків, 73 роки, з Житомира. Народний депутат України 12(1) скликання від Народного руху, головний редактор журналу «Голос громадянина». 18 лютого 2014 року помер від інфаркту, втікаючи від «Беркуту» на вул. Інститутській.

Зубенко Владислав, 22 роки, з Харкова. Хлопець працював на Південній залізниці, займався реконструкцією середньовічних битв, був скаутом. На Майдан приїхав у лютому, записався до Самооборони. 20 лютого його смертельно поранили на Майдані. Снайперська куля “7,62” пройшла через нирки, печінку та легені. Владислав боровся за життя, але відмовили нирки. 28 лютого помер.

Кемський Сергій, 33 роки, з Керчі. Він працював в Інституті політичних та економічних ризиків і перспектив, писав для «Україснької правди». Ось що Сергій написав у своїй статті від 23 грудня 2013 під назвою «Чуєш, Майдане?»: «Майдан скандує «Банду геть!» і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим, кожен погоджується, що ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя. Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні». Загинув 20 лютого.

Корнеєв Анатолій, голова Рудської сільської ради в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області.  20 лютого вбитий снайпером на Майдані. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…»

Костенко Ігор, 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, вчився за спеціаль-ністю «Менеджмент організацій», був одним з кращих студентів,  родом з Тернопільщини, працював журна-лістом інтернет-видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий 20 лютого в районі Жовтневого палацу пострілами в голову та груди.

Котляр Євген, 33 роки, з Харкова. Альпініст, природоохоронець, активіст екологічного руху «Зелений фронт», запам’ятався тим, що боровся за порятунок парка Горького в Харкові від вирубки, критикував діяльність Добкіна та Кернеса. Був вбитий 20 лютого, потрапив під кулі біля метро Хрещатик.

Максимов Дмитро, 19 років, м.Київ. Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії. Він був надією для національної дефлімпійської збірної команди України по дзюдо. Від вибуху гранати йому відірвало руку. Хлопця хтось відвів у Будинок профспілок, де він помер від втрати крові.

Мельничук Володимир, 39 років, м.Київ. Приносив на Майдан теплі речі, їжу, у сутичках участі не брав, розповідають його друзі. Помер у 17-тій лікарні від вогнепальних поранень у шию 20 лютого. У чоловіка вистрелив снайпер.

Наконечний Іван, 83 роки, з Києва, офіцер ВМС СРСР у відставці, найстарший з Небесної Сотні. На Майдані перебував постійно після силового розгону мирного Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Казав, що це його офіцерський обов’язок - захищати людей. Отримав важкі травми під час зачистки «Беркутом» вулиці Інститутської 18 лютого. Після цього Іван Наконечний перебував у комі, 7 березня офіцер помер.

Пантєлєєв Іван, 32 роки, з Краматорська Донецької області, рок-музикант, автор пісень, гітарист гурту «Небо мінуса». Іван мріяв про те, щоб його гурт та пісні стали відомими, доглядав за своєю 90-річною бабусею в селі в Донецькій області.

Паращук Юрій, 48 років, мешкав у Харкові. Загинув 20 лютого 2014 року на Майдані від снайперської кулі. Був на Майдані з 1 грудня 2013 року. Останнім часом був волонтером, намагався врятувати людей. Снайпер поцілив йому в потилицю під час відступу силовиків з барикад на вул. Інститутській.

Сольчаник Богдан, 28 років, історик, викладач Українського католицького університету. Працював на кафедрі нової та новітньої історії України УКУ. Готувався до захисту дисертації з історії на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 рр.». Мав ступінь бакалавра історії, магістра соціології, закінчив докторантуру в Польській академії наук, Graduate School for Social Research, був стипендіатом Міністерства національної освіти Польщі. Убитий на Інститутській 20 лютого. Коли почалися протести на Євромайдані, він не міг залишатися осторонь. Покинув викладацьку роботу й приїхав захищати свою країну від Президента, який зґвалтував власну державу.

Черненко Андрій, 35 років, проживав у Києві. За освітою - інженер-технолог, отримав ступінь магістра Національного транспортного університету. У 2008-2012 роках працював разом з дружиною у посольстві України в Нідерландах. Загинув 18 лютого від кулі снайпера. Був доставлений з Будинку профспілок до 17 лікарні з проникаючим вогнепальним пораненням. Залишилися дружина та семимісячна донька Яна.

...

Підготувала Оксана ДУДНИК.