Головна » 2015 » Січень » 21 » ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ
17:57
ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ

На  конкурсі ім. О.Масельського на кращий літературний твір нарис Олександра Малія посів друге місце в номінації «Публіцистика»

День  другий. Відставка

В центрі Харкова було неспокійно. Здавалося, нібито, з деяких пір, існує два міста. Мовби, одне в одному. Перше - жило і працювало розміреним життям; його люд  їздив на роботу і в театри,  ходив в кафе і  ресторани, жебракував по вагонах метро і купляв круті тачки, бив поклони в Благовіщенському Соборі чи чистив кармани на Благовіщенському ринку, - і ще багато й багато чого, що рядовий обиватель називає просто  і звично: життя.

Буденність того життя інколи порушувалася в якийсь надзвичайний спосіб. Там,  п’яний мажор на авто заїхав прямо на зупинку громадського транспорту, задавивши і покалічивши трьох-чотирьох людей, там, якісь невідомі приходили вчора в найближчу піццерію, дали свій  мо-більний власнику і наказали: «Є кому телефонувати, - телефонуй, а нема кому, то завтра захопи з собою документи, перепишеш піццерію на нас». Подібні події всіляко обговорювалися, вони поширювалися цим містом, обростали подробицями, припущеннями, допоки, зрештою, за день чи два не становилися минулим, пережитим, все тим же: буденним життям.

Інше місто, у всякому разі його зрима частина, вирувало біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Спершу, жителів того міста було зовсім мало, так що буденне життя не звертало на нього ніякої уваги, та згодом, коли всенаростаючий голос незгоди і протесту, що линув з серцевини Нового Міста, почав набирати силу, буденне життя вишукало в своїй утробі свій власний оплот і почало цькувати і витісняти Місто та його незвичних, незручних, небайдужих людей. Те Місто, що неначе реп’ях під брехливим язиком, терло хресним батькам буденного життя. Звідти лунали інші, вже забуті слова і о, диво, - вони все більше і більше наповнювали, заволодівали розумом і почуттями  простих обивателів.

Аж поки одного разу, всі вони і ті, хто говорив, і ті, хто слухав,  переповнені власної рішучості, не вихлюпнулись на мажорів, маргіналів, хресних батьків і заполонили владні коридори в самому центрі Старого Міста. Обласну державну адміністрацію заполонив не якийсь, ілюзорний узагальнений термін – «народ». А самий що не на є – зримий і живий образ, який ходив коридорами не навшпиньки, як раніше, говорив не напівпошепки, як раніше, а  сміливо і не криючись.

Чиновницький люд намагався втримати себе між переляком і обуренням: вдавав то награну байдужість, то таку ж награну ввічливість, хоча, насправді, трусився і лютився, та був безсилий, як старий пес, що забився в буду і вже ні гавкнути, ні вкусити не може. Чиновництво жило чеканням і надією. Та, сьогодні, здається, і цьому приходив кінець.

«Від-став-ка! Від-став-ка!», - скандувало нове життя прямо з порогу адміністрації. На порозі тісно. Не пройти. Майже до самої проїжджої частини Сумської, - люди. Саморобна металева огорожа, з вкрапленням пластикових тумб, письмових столиків, «ніжками» вперед, бійців Самооборони в камуфляжах, масках, шоломах, з саморобними битками. На флангах, аж до самих стін будівлі, дещо слабші укріплення і бійців менше, але, загалом, враження невеликого польового редуту.

По ту сторону Сумської також люди. Кричать, вигукують образи, показують пальці: рівні і скручені та всі в знак презирства і зневаги. «Доб-кін! Доб-кін!», - час від часу чи то призивають, чи то заклинають.

Поміж двома таборами ріденький, в дві шеренги, стрій міліціонерів. Стоять спокійно, не втручаються. Дехто, з того боку, підходить до самої огорожі, тут, як на нейтральній полосі: і ті, і інші намагаються вияснити позиції. Довести свою правоту. Сходяться і розходяться в словесних перепалках, кожен залишаючись при своєму.

- Чого ви тут стоїте, - допитується схвильований чоловік, років сорока, - чого ви тут кричите? Ідіть працювати. – Ті, що за огорожею, в камуфляжі і масках, спостерігають за ним спокійно, - у них наказ: в дискусії не вступати, щоб випадково не спровокувати сутичок, це не публічна дискусія, це вимога відставки, - все, крапка.  – Нероби, - не заспокоюється чоловік, - що…? Нічого сказати? – Поруч з ним його ровесник, він також мовчки дивиться за огорожу, на виступаючих на порозі людей. А потім повертається до настирного і спокійно говорить, - Знаєш, я пішов би працювати, та роботи у нас, на селі, немає. Роками немає…, - відвертається від співрозмовника, проходить до кутка огорожі і просить охоронця, - пропусти мене, я хочу до вас. – Той відсуває металеву секцію огорожі, - Прошу... 

За чоловіком, що просився, прилаштовуються ще  п’ять - шість осіб і розчиняються  серед людей, вже по той бік огорожі. Охоронець закриває прохід і знову:

«Від-став-ка! Від-став-ка!»

«Доб-кін! Доб-кін!»

На порозі черга виступаючих. Кожен - про наболіле. Мабуть, не один рік потрібно було б слухати про ті болі, та майже в кожного оратора заклики до «шановних містян на тій стороні вулиці» порозумітися, єднатися в боротьбі проти спільного ворога.

«Ми ж не вороги, нас роблять ворогами, схаме-ніться…»

Дійсно, дивно. В одному місті, при одній зарплаті, а то й безробітті, однаково вбого зодягнені, а по різні сторони. З міліційним кордоном посередині. Одні сповнені  власної гідності і прагнення змін, інші - неначе сліпі й глухі. А, може, й забули що то: воля, а може й потреби ніколи не мали. Цілувати хазяйську руку та молити, щоб зглянулися, - то ж і є буденність, - «При будь-якій владі так було і зараз так, - і буде…, то що ж бунтувати, хай вже хоч так, аби нас не чіпали, аби війни не було», - і ще, і ще з десяток доводів і оправдань, скоріше б перекричати отих, що замутили: «відставка, відставка…»,  отримати свої срібники, а там… Пива з горішками і до телевізора, в своє тихе буденне болото, хоч і смердюче та все ж своє. Та все ж тихе і спокійне.

- А щоб ви луснули зі своєю відставкою! Ось вам…. Ось! І ще, і ще отакого…

Люди йдуть по вулиці, роздивляються в обидві сторони, хтось знімає відео на віддалі, хтось вступає в дискусії:

-           За кого ви тут горло дерете, за того Бандеру…, - літній чоловік, з георгіївською стрічкою на рукаві.

-           А ви, за пахана свого недоумкуватого, - його опонент.

-           Так шманайте на свою бандерщину, а в Харків вам зась…

-           Та я сам харків’янин, а ти… доганяй свого Януковича, він уже в Арабських Еміратах, тільки тебе він щось з собою не взяв, здалися  йому такі…. Ех, ти, арабський  харків’янин, - зневажливо той у відповідь.

-           Не арабський, а рабський, - підпрягається третій, - привикли никатись бидляками, а тепер без свого главного козла не знаєте, як і жити.

З кожним словом все гучніше, все більше загальної непримиримості і власної впевненості в кожного, вони готові ось-ось кинутися навкулачки. Міліціонери мовчки спостерігають, як і раніше, не втручаються, та їхня присутність все-таки впливає на супротивників: так нічого і не довівши один одному, розходяться. Хто до своїх, «георгіївських», на площу, хто до металевої огорожі і вже там становляться живим щитом попереду огорожі, а більш рішучі прямують за огорожу. Пропускають всіх бажаючих. Також, всім бажаючим надають мікрофон. Він не змовкає. Крім бажаючих висловити свою позицію, організатори мітингу.

Вікторія Черевко, наче живе серце незгоди і протесту: «Михайле Марковичу, будьте мужчиною, подайте у відставку добровільно. Доведіть, що ви здатні на мужній вчинок, напишіть заяву…». Присутні у відповідь: «Від-став-ка! Від-став-ка!»

Олег Закапко, - впевненість, переконливість, він, мовби, не оратор, – скрипаль, його промова - мелодія віри і перемоги і в той же час,  добра, миру і спокою, внутрішньої гармонії і культури: «Ми обов’язково переможемо, бо гідні кращого життя… Це наша країна, нас ніщо не розділяє… наша країна – наш спільний дім. Слава Україні!»

Останні слова він повторює трикратно і так же трикратно, викидаючи кулак правої руки до верху, його оточення відповідає: «Героям слава!».

Від тих слів по ту сторону Сумської знімається шалений лемент, якийсь внутрішній рух сколихує натовп. Здається, зараз вони кинуться і розметають і огорожу, і виступаючих.

Чоловік на східцях обласної адміністрації здіймає до очей старий потертий польовий бінокль і вдивляється в протилежний табір, щось коментує жінці, мабуть дружині, яка стоїть поруч.

Дві жіночки, невисокого зросту, одна – старша,  друга ще зовсім юна, в поношених весняних пальтах, переглядаються і вираз їхніх облич становиться відстороненим, замкненим в собі.  Так зустрічають щось неминуче і грізне, те, що необхідно здолати в будь-якому разі. Бо інакше воно здолає тебе: розтопче, розчавить. Знищить! І тут: або ти даєш йому відсіч, або воно топтатиме і топтатиме тебе все життя, і не буде тому ні кінця, ні краю.

За хвилину, Вікторія, - зібрана, струнка, рішуча: «Бійці самооборони, ті, що знаходяться в приміщенні,  займіть свої позиції.  Є інформація, що готується штурм адміністрації. Я, також, прошу жінок зайти до приміщення. Бійці самооборони, ви потрібні тут!». Хлопці в камуфляжах і масках заповнюють простір перед огорожею, тепер це суцільна шеренга. Жінки майже не реагують на попередження, у всякому разі двоє, в поношених пальтах, мабуть, мати й дочка, лише відходять далі від дверей, поближче до імпровізованого куточка швидкої допомоги, що розташований в ніші, зліва від дверей.

Дружина, того що з біноклем, також поруч. А він, озирнувшись довкола, помічає та достає з-під  столика  пункту «швидкої» саморобну битку: половину дерев’яного  держака, обмотаного червоним скетчем. З одного краю тої битки звисає така ж скетчева петля за допомогою якої, він і прилаштовує битку на руку, потім, хвильку подумавши, знімає бінокль і передає дружині: «Тримай, без нього зручніше буде…».

Дівчатка-волонтерки, років сімнадцяти-вісімнадцяти, продовжують порхати усміхненими янголятами: « Прошу…, прошу вас, бутерброди, цукерки, чай…, а ви? Прошу, пригощайтеся…, будь ласка.» І від тої уваги і ніжності, жіночої зневаги чи легковажності до небезпеки, в чоловічих душах здіймається хвиля вдячності і внутрішньої готовності, рішучості і твердості: захистити, оберегти, відстояти.

А Вікторія в мікрофон: «Від-став-ка! Від-став-ка!». Присутні підхоплюють:  «Від-став-ка! Від-став-ка!»

Молода дівчина приймає мікрофон і заводить Гімн України, присутні, на порозі, на майданчику, бійці Самооборони біля огорожі, - притискають праву руку до серця і на весь голос співають. Натовп напроти продовжує галасувати та їхні вигуки тонуть в хвилях Гімну.

- Слава Україні! – виголошує дівчина.

- Героям слава! - зриваються в вишину зжаті в кулак правиці і саморобні битки. Самооборона б’є битками в щити, по металевій і пластиковій огорожі…

- Жінки, будь ласка, зайдіть в приміщення, можливі провокації…

- Михайле Марковичу, будьте мужчиною. Подайте заяву на звільнення.

«Від-став-ка! Від-став-ка!»

- Жінки, будь ласка, зайдіть в приміщення…

А в приміщенні своє життя. Справа  – запис до Самооборони, зліва – медпункт, пункт прийому речей, - табличка: «Харківський Євромайдан потребує…; понад стінами, з обох боків, дівчатка-волонтерки, без перерви готують бутерброди, чай. Присутні підходять, неспішно підкріпляються, дякують.

            Одна з дівчаток розносить будівельні перчатки, побачивши вусатого мужчину з биткою в руках, пропонує, - Візьміть, будь-ласка. – Той спершу відмовляється, - У мене свої є, я їх зняв, щоб чайку попити, - і демонструє свої, шерстяні, - та за тим передумує, - а, знаєте, давайте, мої слизять по битці, ще не втримаю, а ці, з резиновими вкрапленнями, якраз до діла. – Дівча радо погоджується, - і я про те ж, - усміхається, протягує пару перчаток, - щасти  вам, - і йде далі.

            З глибини коридорів обладміністрації підходять хлопці Самооборони, з щитами і битками, займають місце на вході.

Між тим, всі, хто перебуває в приміщенні, спокійно ходять коридорами, підіймаються на другий поверх, повертаються. Спілкуються між собою і мова їхня про завтрашній день.

-           Перезавантаження влади починається з нового виборчого закону. Партії повинні бути усунені від участі у виборах. По якому праву вони пропонують мені «своїх» кандидатів. Це все рівно, що з десятка нікчем обрати одного паршивця, - високий чоловік, з дрібним ластовинням на лиці, горбоносий, говорить трохи хрипло, - це вибір без вибору.

-           Треба переходити на пропорційну систему за партійними списками, там не десяток кандидатів, - висловлюється хтось з гурту.

-           Та яка різниця, - заперечує горбоносий, - все рівно отримаємо владу партій, а не народу.

-           Це ж не народні депутати, - підхоплює інший, мабуть друг горбоносого, - це депутати «регіонів», «бать-ківщини», «удару». Хто просунув їх у депутати, хто проплатив їх виборчі компанії, тому вони й служитимуть. А якщо самі купили місце у списку, то дорвавшись до «кормушки», постараються, за час свого депутатства, «відбити» свої «бабки» - стократно.

- Ні, - знову вставляє горбоносий, - право висунення депутатів повинно бути лише в територіальних громад, ото і є народ. Істинне джерело влади. Як по Конституції… Тоді на ділі буде демократія, а не на словах. Коли територіальна громада висуватиме, - він загинає палець на лівій руці, - голосуватиме, - другий палець, - контролюватиме! – тут він робить наголос і демонструє присутнім свій рудий від волосся зжатий кулак, оце буде влада, - коли народ, а не якась зачумишена партія висуватиме, обиратиме і матиме право в будь-який час відкликати народного депутата, який забув, хто його обирав і кому він служить, тільки тоді влада у нас буде народною і всі... оці, - він обводить поглядом коридор з двома шеренгами дверей, - оці, - він сварить пальцем в сторону дверей, підшукуючи потрібне слово, та так і не знайшовши, змахує кулаком зверху вниз і видихає, - йех!

Люди зупиняються, вслуховуються, переходять до іншої групи, звідусіль: «…контроль за владою…, корупція…, хто б не прийшов – буде красти…, на палю його гада…, народна влада…, не підуть просто так…, перший пішов, кажуть - в Росії…, ні в Арабських Еміратах…, Добкіна – туди ж …, ні Добкіна в …».

З десяток людей різного віку стоять шеренгою посередині коридору, перед ними людина в масці, опустивши маску, інструктує: «У нас залишився поза увагою так званий третій вихід, там нікого з наших немає. Розбивайтеся на двійки, визначайте графік чергування, хто за ким і беріть під охорону цей вихід. Будуть питання – я в холі, або на порозі, там завжди мене знайдете. Все. До діла!», - повертається і прямує до виходу. Шеренга ламається, сходиться до купи, тут же виявляється самий активний: «Хлопці, пропоную стояти по годині, на дворі прохолодно. Я тут не надовго, тому першу годину відстою я, давай, ну ось, ти, - звертається до молодого хлопця з шарфиком в  національних кольорах, - підеш зі мною, згода? – Той киває. – А наша заміна – ви, - вказує на двох молодиків, - ну, а далі – розберіться…, хто коли зможе. – Киває хлопцю, - пішли, - і прямує до вказаного виходу.

Людські потічки проходять коридорами і знову вихлюпуються на поріг. Там відбувається головне. Сергій Жадан,  невисокий, з першими ознаками повноти, трохи схиливши голову набік, читає вимоги харківського Євромайдану: «Перша вимога: щоб Михайло Маркович Добкін, губернатор, написав заяву про звільнення. Друга – про те, щоб на Геннадія Кернеса, який є харківським міським головою, завели кримінальні справи і перевірили, що він робив, перебуваючи на своїй посаді. Третя вимога: арештувати лідера організації «Оплот» Євгена Жиліна. І четверта вимога: спочатку зібрання, а потім розпуск обласної Ради.»

«Від-став-ка! Від-став-ка!» , - скандують люди біля стін адміністрації.

«Доб-кін! Доб-кін!»,- волають на протилежному боці Сумської, а потім радо махають  і біжать до двох японських автомобілів-позашляховиків, що зупиняються біля натовпу.

«Хазяива приехали!», - радості немає меж. Відданий натовпу губернатор і не менш відданий громаді міський голова хвилин три спілкуються з вірнопідданими. Взаємні завірення у відданості одних - другим і навпаки, тонуть у захватному, майже істеричному: «Доб-кін! Доб-кін!», - під яке машини від’їжджають і зарулюють у двір обласної адміністрації.

- Михайле Марковичу, будьте мужчиною. Подайте заяву на звільнення, - знову звертається через мікрофон Вікторія Черевко.

«Від-став-ка! Від-став-ка!», - підтримує її майдан.

Та харківський «Хазяин» через власну (власну?) секретарку лише забирає з кабінету особисті речі, а з часом, організатори протесту демонструють присутнім картину, яку намагалися винести через «чорний хід», його слуги. Картина звичайна і ніякої цінності не представляє, зображено на ній самого губернатора і якби він особисто виходив з нею через центральний вихід, ніхто б його не затримав  і картину ту не забрав би, тому демонструють її, як доказ потаємної втечі.

- Забирає губернатор своє барахло, та ще й таємно, боїться пройдисвіт, - коментує чоловік з біноклем. Загроза штурму вже минула і він знову почепив бінокля на груди і час-від-часу вдивляється в протилежний табір, - боїться Добкін, боїться…

Напруга  потроху стихає. Кількість виступаючих значно зменшилася. Вряди-годи хтось підходить до мікрофона. Всі розуміють: у відставку не подасть, не тієї моралі людина. Але фактично  - накивав п’ятами, вважай, свого добились.

Життя майданівців потроху входить в звичне русло.

Не сьогодні, то завтра. Не за власним бажанням, то за владним розпорядженням все рівно: кінець Добкіну, кінець цій владі, кінець цьому існуванню.

Попереду новий день. Ще вистачить там боротьби. І страху, і мужності буде у ньому. Але там…, за тим, інший світ і життя інше. Омріяне і щасливе.

Обов’язково. І для всіх.

(Далі буде)

 

 

 

Переглядів: 503 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar