Рідна мова - то наша сила і наша зброя!

На початку було Слово...

  Євангеліє від Івана, 1.1

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

Ліна Костенко

Напередодні Дня української писемності та мови, який ми відзначаємо 9 листопада, поговорімо, шановний читачу... ні, не про нашу мову. Не про те, яка вона в нас солов'їна й калинова, милозвучна й пісенна, багата на  синоніми й епітети. Поговорімо про безпеку. Свою власну, своєї родини, свого містечка Борова і своєї країни. Проти якої йде, не рік і не два, й не одне сторіччя,  війна на ймення колонізація.

Веде її наш сусід із північного сходу різними способами, не лише збройно.  Страшнішою за танки й "Гради" є інформаційна зброя - пропаганда, міфи, стереотипи. Бо проникає вона у наш розум і робить нас беззахисними перед ворогом. Частини цих отруйних міфів більшість із нас, особливо молодь і особливо останнім часом, уже позбавилась. Скажи сьогодні кому з українців "Ви з росіянами один народ, а ваша мова - то зіпсована поляками російська", або "Вашу націю й вашу мову вигадали в австрійському генштабі, щоб розколоти Велику Росію" - тільки засміються й покрутять пальцем біля скроні.

Але є інші міфи, які працюють і досі.  

Ще в радянські часи в суспільство був запущений стереотип  "мовою міста, науки, прогресу  є російська, а українська - ознака села, архаїчності, відсталості  й забитості". Саме через це наш Харків, місто Квітки-Основ'яненка й Леся Курбаса, який іще століття  тому, за свідченнями істориків, був практично повністю україномовним, і  в  якому й донині мешкає біля 70% етнічних  українців, зробився "російськомовним містом". Ба  навіть "російським містом", що загрожує всіма можливими наслідками таких переконань (включно з проголошенням чергової "народної республіки"). У Харкові нерідко трапляється, що десятеро українців розмовляють між собою російською, бо кожен вважає решту  співрозмовників  росіянами  або  соромиться  своєї української  як "непрестижної, сільської".  У тому ж таки Харкові  студентам, переважна більшість яких у школі опановувала науки українською мовою,  лекції вперто читають російською, бо лектор перевчатися  не  хоче,  а студенти "и так поймут" (або мовчки стерплять, ми народ терплячий). Хоча наша рідна мова, всупереч  іще  одному стереотипу,  чудово годиться не лише для пісень і казок, але й для дисертацій з вищої математики, ядерної фізики й інформаційних технологій.

Наступний міф, активно  впроваджуваний  за  часів Януковича й Табачника - про білінгвізм (двомовність), начебто властивий українцям  упродовж  всієї  їхньої  історії (один народ з двома рідними мовами,  де ви таке бачили в світі?), і  начебто  ця  двомовність - велике для українця благо. Тут  відбувається  умисна  підміна  понять.  Звісно ж, благом є знання, окрім своєї рідної, й кількох іноземних мов, включно з російською. Але  ж  це  не білінгвізм. Білінгвізм -  це  соціально-мовна ситуація, сутність  якої  полягає  у співіснуванні  і  взаємодії  двох  мов у межах одного мовного колективу. В  Україні  це означає  ситуацію, коли носію української мови не дають можливості  ані  на  хвилину залишитися  в  середовищі  своєї  рідної мови, натомість він повинен постійно перемикатися на сприйняття іноземної (російської) і  назад на рідну.  Таке перемикання дуже втомлює, і  зрештою, це стає причиною зросійщення україномовця.   Видатний український лінгвіст,  професор Гарвардського університету  Юрій Шевчук  називає такий феномен одночасного перебування  в  змішаному україно-російськомовному  середовищі  "мовною шизофренією". Особливо  яскраво  та  шизофренія  виявляється  на  наших телеекранах, у  численних  розважальних  передачах  і  ток-шоу,  де  російськомовні  репліки гостей і навіть ведучих не забезпечуються українським дубляжем. З  такої  практики змішування двох мов в одній передачі  дивуються  в усьому світі - бо в будь-якій іншій країні таку мішанину  мали б за ознаку повної відсутності  культури. А в нас чомусь вважається, що відсутність єдиного мовного режиму  в межах однієї  телепередачі  є ознакою  нашої  толерантності  й сприяє єдності  нації й країни. Ще один стереотип! Насправді єдність українського народу лише зміцниться, коли всі українці  та національні меншини нашої країни шануватимуть і використовуватимуть у спілкуванні між собою єдину державну мову  як  єдину  систему  культурних  цінностей. Звісно ж, це ніяким чином не  означає заборони нацменшинам у своєму колі вживати свою рідну мову, мати свої газети, театри й телеканали.

Відомим наслідком мовної шизофренії є невпинне проникнення лексичних, фонетичних  і  граматичних норм російської мови у мовлення українця, і  так неминуче виникає суржик. Стосовно суржику відомо два мововбивчі стереотипи. Перший - немовби саме ця  дика мішанка є споконвічною рідною мовою мешканців південної й східної України. Спростувати це легко, не лише вивчаючи етногра-фічні джерела (як говорили, співали й казки казали на Слобожанщині сто-двісті  років тому), а  й  просто послухавши, як гарно по-вкраїнському балакають і досьогодні бабусі нашої Гороховатки, Підвисокого й Вишневого. Так, їхня мова, з усіма регіоналізмами "драстуйте-косю-носю-просю" - то ніякий не суржик, а гарний південносхідний (слобожанський) діалект української мови.  А  "боровському язику", отому, що "сіводня сідьме сінтябьря", насправді не так-то вже й багато років. Зросійщення охопило покоління людей середнього віку, і хоч як це прикро, триває серед молоді (далеко не в останню чергу через вплив масової поп-культури східного зарубіжжя  й соціальних мереж).

І другий міф стосовно суржику, а заодно й стосовно слобідського варіанту української (чому ці речі плутають?)  - "краще я говоритиму чистою російською, аніж оцим безкультурним ганебним наріччям". Це навіть не міф. Це безвідмовний інструмент русифікації. Як він працював і понині працює? Спочатку українцеві створюють ситуацію отієї самої мовної шизофренії, коли він постійно чує уривки то однієї, то іншої мови; потім його мовлення закономірно просякає росіянізмами; а тоді таку мову висміюють як безкультур'я й пропонують натомість злитися мовно й культурно із "російським світом". Далі за сценарієм лише "один народ", "Путин приди" й російські танки. Знайомо. Проходили. Зовсім близенько від нас...

Недавно мешканці окупованого Луганська розповідали в соцмережах, як  один російський офіцер,  з отих "ввічливих визволителів", яких на нашій землі "нема", потрапив у місцеву лікарню й почув, як спілкуються між собою місцеві мешканці з глибинки. Українською, звісно ж. Питає здивовано в сусіда по палаті: "А что здесь эти бендеровцы делают?" На що отримав відповідь, що це тутешні, і що так вони балакали завжди. Росіянин був шокований. Вийшов, закурив... а повернувшись, питає: "Так кого от кого мы здесь защищаем???"

Розмовляйте ж рідною, борівчани. Балакайте. Гомоніть. Краще рідною з помилками (яких, за постійної практики, буде щоразу менше), аніж чужою... насправді  також з помилками.

Тому що це не лише наша спадщина, багата й красива, якої, окрім нас, не пронесе в майбутнє жоден інший народ світу. Це  й наша зброя, наш найкращий і найдієвіший захист. Бо де ми будемо і що з нами буде, коли останній із нас  забуде  українську  мову?

Світлана  Чуб.