Надворі холодна, сувора зима,

І вчора сказали у школі:

«Під брами столиці їх сунеться тьма —

Душителів нашої волі...»

Удома дбайливо книжки поскладав:

«Вернусь — буде час для науки...»

І вперше в житті по-військовому взяв

Військову рушницю у руки.

У матері сліз не було на виду:

Дістала вовняну хустину

І ніжно закутала шию худу:

«Щоб не простудивсь, часом, сину...»

Як бруками рідного міста ступав

(Тричвертімільйонного міста!),

В загоні ні разу ніхто не спитав:

«Чому нас іде ТІЛЬКИ триста?»

А там, за Дніпром — рівнина-рівнина...

Та й снігу ж... ой, понамітало!

І суне зажерлива, мов сарана,

Ворожа московська навала...

Ні шанців, ні пригорбів для прикриття...

А їх же — по двадцять на брата!

Ой, дорого мусіли кожне життя,

Життя українське продати!..

Як леви боролись... Завзяття в серцях...

Чому ж їм набоїв забракло?!

«В багнети!» — і поле крутянське в снігах

Ворожою кров'ю набрякло.

Чорнів-червонів потолочений сніг,

День Славу писав Україні:

Боролись, аж поки останнім поліг

Юнак у вовняній хустині...

Олекса  Кобець.