Весна. Квітень. Моє рідне селище Борова потопає в зелені, білому цвітінні садків, різнобарв’ї тюльпанів. Навколо красиво і затишно.

Я поспішаю до школи. Дорога пролягає через парк, де у глибокій задумі серед дерев височать пам’ятники загиблим героям. Підходжу до одного з них. На стелі цього пам’ятного знака викарбувані журавлі та імена героїв - ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які ніби разом з журавлями відлітають від нас у вічність. Серед них є й знайоме мені прізвище - мого рідного дідуся, Івана Яковича Корнієнка.

Мій дідусь також брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Йому довелося перебувати безпосередньо біля реактора атомної електростанції і на власні очі бачити  цю страшну трагедію.

Всі рідні раділи поверненню дідуся додому з тієї страшної місії. Він знову повернувся до своєї роботи. Мій дідусь був хліборобом, любив працювати на землі.  Але перебування на ЧАЕС  підірвало його здоров’я, тому він рано пішов з життя.

Я дуже пишаюся своїм дідусем і дуже сумую за ним.

26 квітня минуло 30 років з дня аварії на ЧАЕС. Я щороку приходжу з мамою до пам’ятника, цього святого місця, щоб вшанувати пам’ять всіх ліквідаторів, наших земляків-героїв.

Наприкінці весни починає зацвітати калина, яку дідусь посадив біля колодязя, щоб оберігала воду від спеки. Дивлячись на неї, він любив приповідати: «Любуюся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте». Вже багато років минуло відтоді, як не стало Івана Яковича, а калина пишається своїми достиглими ягідками-вогниками аж до пізньої осені, нагадуючи мені про мого рідненького дідуся.

Каріна КОРНІЄНКО.

Учениця 6-б класу Борівської ЗОШ №1.