Я народився на Борівщині, у селищі Постишеве, яке в народі називали Грачине. До селища мої батьки переїхали за 3 роки до мого народження, у 1932 році. Працювали в комуні, яка була там організована на той час. Пам‘ятаю, як мама розповідала, що всі тоді жили мирно, весело і дружно. Перші двоє синів, які народилися у моїх батьків, померли, їх теж називали Володимирами. Батько вірив: якщо сина назвати на честь вождя, то сім‘ю не чіпатимуть – не будуть розкуркулювати чи ще чимось шантажувати.

Мій дід Дмитро Андрійович виховував сиріт в колонії села Комарівка (поблизу Пісок-Радьківських), був дуже працьовитим і грамотним, навчав дітей обробці металу та дерева. Сам дід на той час умів робити рушниці, скрипки, знався на сільськогосподарському інвентарі. Він же навчив мого батька працювати на токарному станку і перед війною того направили на Харківський тракторний завод працювати на оборонку.

Коли мені минало 13 років, я пас телят за селом і все літо ночував у полі, аби щось заробити, бо хліба не вистачало. На трудодні давали по 200 грам, а зерно вивозили з України в соцдержави – Польщу, Угорщину, Кубу, Німеччину, Румунію, Болгарію (це той самий продовжений голодомор).

Спочатку років зо 2 телят було 98 голів, а потім поголів‘я збільшилося до 243. Тож мені доводилося багато бігати, від цього часто пухли ноги. А вранці м‘язи так боліли, що не можна було до них доторкнутися. Можливо, ті великі навантаження тепер мені даються взнаки, бо зараз м‘язи дуже заслабли і не тримають хребет.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені було лише 9 років, але я все добре пам‘ятаю. У 1944 році війна перейшла кордони України і зосередилася в Європі. Народне господарство нашої країни було зруйноване і знищене фашистами. Необхідно було докласти багато зусиль для негайної відбудови і відновлення життя знедолених людей.

Першим на черзі був паливно-енергетичний комплекс. У загальній потребі палива 2/3 становило вугілля. Воно необхідне було для паровозів, парових залізничних кранів, парових машин, що качали воду на залізничну колію для заправки паровозів та приведення в рух електричних генераторів чи інших механізмів. А також в металургії для виплавки чавуну та сталі і опалення підприємств, квартир, нагрівання води.

Для забезпечення народного господарства кам‘яним вугіллям було прийнято рішення відбудовувати старі шахти і будувати нові в Донецькому басейні (Донецька і Луганська області), а також відновлювати підприємства і міста.

Для цього було мобілізовано юнаків призовного віку, бо на той час солдат в армії була достатня кількість. Тож хлопців через військкомати мобілізували, видавали їм довідки, згідно яких вони мали відпрацювати на Донбасі відповідний період, зазвичай не менше 3 років. Тих, хто не хотів працювати і тікали, засуджували, а хто виступав проти радянської влади – висилали на Урал чи в Сибір. Юнакам з України не видавали паспорти, аби не роз‘їхалися по всьому Радянському Союзу.

З моєю двоюрідною сестрою Раїсою Коніченко поїздом Куп‘янськ-Дебальцеве приїздили юнаки з дальніх областей і розповідали, що їм додому не можна повертатися допоки не відпрацюють визначений термін. Вона трудилась на шахті в Кадіївці, причіплювала вагонетки до електровоза і вела їх облік.

Мій добрий знайомий Іван Захарчук (1930 р.н.) з Житомирської області, який працював на шахті в Кадіївці приблизно в 1948 році, розповідав, що тоді ставлення до шахтарів покращилося. Так, він брав довідку на шахті і його батьки не платили прибутковий податок. У нього, як і в більшості шахтарів, все обличчя було в чорних цяточках, бо не було захищено від вугільної пилюки.

Вже у 1960 році було збудовано містечко Кіровськ Донецької області. На той час воно було майже порожнім. Адже будівельники, які спорудили житлові будинки, великий Будинок культури, роз‘їхалися по рідних домівках. У Шахтарську споруджено мікрорайони дев‘ятиповерхівок. Так само збудовано житлові масиви, великі заводи, підприємства, шахти в інших містах регіону: Сніжне, Торез, Горлівка, Краматорськ. Пам‘ятаю, як навколо Шахтарської автобази міг нарахувати близько 30 териконів шахт.

Особисто я працював на Донбасі з 1960 року - у Кіровську (автоколона №4), Олексієво-Орловці (автоколона №5), Шахтарську (центральний гараж і автоколона №1) в багатьох містечках, де зараз іде неоголошена війна і у мене серце кров‘ю обливається від самої думки про це. Деякий час я жив у Слов‘янську і трудився до 1973 року на заводі «Тяжмаш» на посаді майстра.

Освіту отримав в Донецькому  політехнічному інституті. Працював автомобільним механіком, інженером з техніки безпеки, технічному навчанню. Навчав школярів автосправі, слюсарів першого розряду, водіїв ІІ розряду.

У 1973 році через сімейні обставини був змушений переїхати до матері у Піски-Радьківські і почав працювати у міжколгоспбуді енергетиком. Наше підприємство тоді споруджувало тваринницькі приміщення по всьому району, житлові будинки на 14 кварталі, школи, будинки культури у Боровій та Богуславці.  Тодішній начальник організації Іван Андрійович Дмитрук був молодим енер-гійним керівником, якого поважали як в районі, так і в області. Тому будівництво весь час було забезпечене усіма необхідними матеріалами. Зі свого боку я теж, як енергетик, намагався зробити все необхідне, аби заплановане виконувалося вчасно. І я пишаюся тим, що свого часу доклав чимало зусиль у розбудову Борової і що вона стала селищем міського типу.

Коли міжколгоспбуд перебазували до Борової, мені важко було добиратися рано-вранці на наради, тому був змушений перейти на роботу до колгоспу «Червоний маяк». Перебуваючи на посаді головного енергетика,  допоміг переробити опалення в місцевій шкільній їдальні на електричне, замінив автоматичні вимикачі на електрощитках, замінив світильники, патрони і лампочки. А в котельній школи замінив всю пускову апаратуру на більш надійну, поставив щиток з лічильником, заземлив. Встановив проточний електроводонагрівач, щоб діти мили руки у теплій воді. Багато роботи було і в нашому сільському Будинку культури, конторі колгоспу, поліклініці. Звичайно ж, усі їх проводили разом з іншими спеціалістами.

За добросовісний труд маю нагороди Харківської облради: медаль «Ветеран праці»  та бронзову медаль «За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства СРСР» .

Що хочу сказати на закінчення? Багато людей брали участь у відбудові Донбасу після Великої Вітчизняної війни, а сьогодні Росія допомагає все це нещадно бомбити та грабувати. Дуже хочеться вірити, що всі, хто причетний до нинішніх подій на Донбасі, відповість і за смерті людей, і за нещадні руйнування колись процвітаючого регіону України.

Володимир Васильович Нужний.

Житель с.Піски-Радьківські.