Головна » 2016 » Травень » 8 » Дитинство, розтоптане війною
10:29
Дитинство, розтоптане війною

Дитинство, розтоптане війною

Ранок. Тихо. Ледве повіває літній вранішній вітерець, колише море зеленого листя. Гарний світанок. Ще сонце не піднялося, а скоро воно вже буде високо-високо над землею і посміхнеться людям… Життя  прекрасне.

І ось саме такого літнього чудового ранку і дорослі, і діти почули страшне слово ВІЙНА. Війна - це завжди насильство і руйнування. Особливо багато горя вона приносить дітям, які залишаються сиротами, ростуть в нужді і голодують, не можуть вчитися і веселитися. Їхнє дитинство закінчується дуже швидко, війна назавжди залишає жорстокий слід в їхніх  душах. Мабуть, саме тому всі, хто пережив роки Великої Вітчизняної війни, так добре пам’ятають кожен день тих страшних воєнних років.

Напередодні чергової річниці великої Перемоги пропонуємо до вашої уваги, шановні читачі, спогад про воєнні роки дитини війни Агафії Трифонівни Василенко, бабусі Гаші, як її називають рідні та зна-йомі.

- Коли почалася війна, мені виповнилося 13 років. Разом з родиною я жила у Промені, це невеличке село біля Гороховатки. Ті роки запам’ятала дуже добре мабуть тому, що вони принесли багато горя у кожну родину. Мій батько пішов на фронт, а ми з мамою залишилися в селі.

Мені дуже запам’ятався в’їзд німців у село. Дорослі поховались, виглядали із-за хат, а ми, діти, відкривши роти, дивились… тоді ще не розуміли, що це означало - жити під окупацією. Німці зразу ж розсипались по селу, збирали яйця, курей, свиней - усе, що попадало під руки. В нашій хаті розташували штаб - одна з кімнат була повністю обплутана дротами. А ми з мамою жили в маленькій кімнатці.

Коли німці вели полонених через наше село, одного з них залишили (зараз я розумію, що то, мабуть, був офіцер), його поклали на нашій призьбі і довго били товстою палкою, щоб він дав потрібні німцям свідчення. Ми з мамою не могли без сліз дивитися на це, плакали. Дивлячись на мене, перекладач запитав чому я плачу, захлинаючись від сліз, відповіла, що, можливо, десь так і мого батька теж б’ють.

Коли після чергового допиту той чоловік присів біля стінки  (стояти він вже не міг), він сказав мені тихенько, щоб я сходила до куща бузини, що ріс неподалік нашої хати, взяла його речі з адресою родини і повідомила їм про його смерть. Він добре усвідомлював, що німці живим його не залишать. Так і сталося… Через деякий час я дістала зі схованки речі офіцера і написала лист його родині у Краснодон, аби вони знали де загинув їхній чоловік, батько. Зараз він похований у братській могилі в Гороховатці.

Одного разу ми разом з сусідськими дітьми ледь не загинули. Нас три сім’ї ховалися від німців у глибокій траншеї. Коли приїхала польова кухня, німці настріляли гусей та качок і один німець, підійшовши до траншеї, почав кричати «Кіндер, ком, ком». Ми не знали, чого він хоче від нас і не виходили. Та він почав тикати у нас пальцем і знову кричати та показувати гвинтівкою в бік кухні. Ми втрьох пішли туди і нас змусили патрати птицю. Та ми ніколи цього не робили, тож пір’я видирали разом зі шкірою. А їхній кухар нам сказав, щоб ми швидше тікали, бо таке німцю не сподобається. Тож ми знову прибігли до траншеї і нас мами заховали глибше. Той же німець прибіг слідом і почав репетувати, мабуть, хотів щоб ми вилізли звідти. Та ми обійнявши одне одного сиділи в траншеї і тремтіли від страху. Нам тоді пощастило, що німці терміново поїхали з села, інакше він убив би не лише нас, дітей, а й наших матерів.

Добре пам’ятаю той час, коли німці покидали село, вони поспішали, були понурими, замерзлими, адже тоді була зима, люті морози. Ми так раділи, що вирішили піти зустрічати наших. Та потрапили під перестрілку і мою подругу було поранено.

Одразу після звільнення Борівщини, коли я була в гостях у своєї тітоньки Анастасії Овсіївни Костянтинової, яка жила в Боровій, до неї саме прийшли люди і попросили допомогти поховати партизанів, яких вбили німці. Тітка сказала, що їй потрібна і моя допомога, тож ми пішли з нею вдвох. Партизанів, яких відкопали з траншеї під лісом (їх туди зарили німці, коли вбили), занесли у хату під соломою, що стояла на тому місці, де зараз знаходиться управління агропромислового розвитку.

Коли ми їх обмивали, не могли втримати сліз, такі вони всі були понівечені. (Розповідаючи про це, жінка і сьогодні не може стримувати сліз, голос її так тремтів, що деякий час вона навіть не могла продовжувати розповідь).

Їх били гілками з колючками, які ми витягували з їх вже мертвих тіл.  У них були відрізані вуха, носи, руки  зв’язані колючим дротом. От не пам’ятаю прізвища жінки з радгоспу, вона була багатодітною матір’ю і допомагала партизанам, так над нею дуже познущалися – на спині вирізали хрест, відрізали груди…(після цих слів Трифонівна знову почала плакати).

Коли партизанів вклали у гроби, їх відвезли до братської могили, що знаходиться зараз в центральному парку Борової. Всього тоді поховали 12 чоловік, щоправда не пам’ятаю, чи всі вони були партизанами, чи були й військові. Памя’таю лише 2 прізвища похованих – Толмах і Вино-градський.

Перед присутніми ви-ступив військовий комісар, а весь цей час повітряний простір над нами охороняли два наші літаки.

На похорони прямо з фронту приїхав чоловік тієї жінки з радгоспу разом з дітьми. Як же вони плакали, хваталися за гроб, щоб ще раз побачити свою матусю. І сьогодні їх плач звучить у мене в голові.

У 1943 році був створений винищувальний загін, до якого ввійшли 28 дітей різного віку. Я серед них була наймолодшою, щойно виповнилося 14 років. Нашим командиром був Єгор Павлович Знова. Нам видали гвинтівки, які ми чистили, але не стріляли з них. Згодом прийшло розпорядження навчити нас стріляти. Коли дійшла черга до мене, командир сказав: «Нікітіна Аннушка, 3 кроки вперед, гвинтівку вгору, плі». Я вистрілила і, отримавши віддачу від гвинтівки у плече, впала. Командир насварив мене і в якості покарання призначив нічне чергування на Гороховатському містку. Чергувала я разом з подругою Тамарою Калмиковою з Підвисокого (зараз вона проживає десь на Західній Україні). Мабуть, з тих людей серед живих на даний час ми лише вдвох залишилися.

Потім нам доводилося чергувати у відділку міліції (він знаходився,  де зараз розташована редакція районної газети).

Вже у 1944 році я працювала на тракторі, причепником у мене був Федосій. І ще тоді у траві знаходили то руку, то ногу чи голову загиблих. Тож ми вставали з трактора, прикопували землею знайдене і їхали далі.

Працювала я тоді на тракторі ХТЗ, який важко було заводити ручкою, принаймні мені особисто це не вдавалося зробити, але згодом я пересіла на «Універсал», який був легший.

Ось таке дитинство видалося не лише мені, а й мільйонам дітей по всьому Радянському Союзу. І хоча з тих пір минуло не одне десятиліття, я ненавиджу віну і хочу побажати всім МИРУ!

…Коли я йшла від Агафії Трифонівни, був теплий вечір, співали пташки, сонечко заховалося за обрій, а я не могла забути слів жінки про те, що вона пережила, тому хочу зараз сказати: нехай буде проклята війна і її посібники! Нехай мир і злагода панують у ваших родинах!

Олена КОЛЕСНІКОВА.

 

 

Переглядів: 444 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar