Як обласні критики з’їли кавуни Олександра Дудки

Того дня дощ періщив такий, що господар навіть поганого собаку не вигнав би з кубла. Холодний, різкий вітер ніби хвилями гнав і гнав мокротиння.

А в невеличких кімна­тах райгазети, будинок якої роз­міщався на місці, де стоїть зараз райвузол зв’язку, панував за­тишок. З плит, де потріскували від вогню сухі дрова, тягнуло домашнім теплом.

Завідуючий відділом листів і масової роботи Олександр Дудка сидів над друкарською машин­кою і щось там видавав на папір. Час від часу піднімав голову, задумли­во дивився у вікно, по яко­му безперестанно бив і бив дощ. А то вставав, брав у руки одного з двох кавунів, що привіз з кол­госпу, показував усім, який він величезний і що ввечері у нього вдома свя­то, і гості поласують гос­тинцем вдосталь.

- Як же оце нашому черговому Івану добира­тися з друкарні,  до нитки ж змокне бідолага, - по­співчував бухгалтер, теж дивлячись у вікно.

Заввідділом на хвили­ну задумався, на обличчі з’явилась хитринка, і він схопився за телефон.

- Друкарня? Ало, це друкарня? А де там наш черговий, Мірошниченко? Ваня, слухай уважно,—
звернувся Дудка до коле­ги, - ти мені якось гово­рив про свою майбутню книжку, про критиків. Так от, ті критики приїхали з Харко­ва, ага, ті, що готують твою збірку до видання, так ти ж давай, біжи сюди швидко, вони чекають.

Нічого собі!.. Біжи в таку негоду. Редакція в центрі, а друкарня аж на околиці Борової.  Дощ, баг­нюка, ні тротуару, ні доро­ги. Але незважаючи на це, хвилин так через 15 влетів у редакцію захеканий поет першої майбутньої збірки.

Дудка спокійно сидів за машинкою, стукаючи од­ним пальцем по клавішах.

- Де критики? - Пере­вівши подих, запитав до нит­ки мокрий Мірошниченко.

- А-а-а-а, та десь хо­дили, не знаю де поділись, мені ніколи за ними стежи­ти, - видав заввідділом і знову подивився на препо­гану погоду.

Помотавшись по ре­дакції, навколо неї, збігав­ши в чайну, до Івана на­решті дійшло, що його доб­ряче «купили». Кинувши злий погляд на друкаря, він знову поплентався на чер­гування.

Увечері поет причвалав до редакції, не захотів їха­ти в Ізюм, де проживав, вирішив переночувати в Бо­ровій. Зайшли на редакц­ійний вогник товариші, та не самі, а з пляшкою вина.

Полазивши у столі і не знайшовши щось поїсти, Іван побачив під Дудкиним столом два величезних кавуни. Довгенько ними смакували, навіть за добав­кою «гарячою» довелось посилати гінця. Ледь впо­рались. Прибрали шкурин­ки, сиділи диміли біля пли­ти цигарками.

Аж ось залетів до ре­дакції Дудка. Щось ретель­но почав шукати, навіть на шафах всю пилюку пообмацував.

- Хлопці, та не жартуй­те, віддайте кавуни, гості ж у мене вдома, чекають на гостинчика, - заблагав заввідділом.

Розумієш, Саша, тут така історія, - серйозним тоном розпочав Іван. - Ти ж знаєш, до мене з Харкова приїздили критики. То вже вибачай, довелось обласних гостей почастувати твоїми кавунами. Ох, і смачні ж вони були!

*   *   *

Як дівчатка прохо­дили медичний огляд у кабінеті редактора

Поруч з редакцією зна­ходились невеликі будинки тубдиспансеру. І буває, що часом  молоді люди проявляють неуважність. Напевно, так сталось і цього разу.

До першого кабінету редакції зайшли двоє сим­патичних дівчаток. Від враження наш Дудка аж підвівся із-за столу, де кла­цав на машинці.

- Де нам тут роздяг­тись, щоб пройти медог­ляд? - поцікавилась одна з них.

- Про-проходьте в слідуючий кабінет і роздя­гайтесь, до пояса, лікар десь там, - ковтаючи сло­ва, видавив заввідділом.

Слухняні дівчатка все зробили, як їм веліли, по­чекали з хвилинку і не­сміливо переступили поріг третьої невеличкої кімнати, де в той час сидів редак­тор.

Редактор, у якого, зда­валось, очі от-от вилізуть на орбіту, отетеріло диви­ся на напівголих відвіду­вачів і ніби дар мови втра­тив, лише ковтав  повітря.

- Хто вас роздягнув і що вам тут потрібно? - нарешті з хрипотінням ви­давив він із себе.

- Ніхто не роздягав, ми самі, і нам потрібно, щоб ви нас оглянули, дядь­ко якийсь сказав, що ви лікар, - спокійно відпові­ли дівчатка.

- Дудка, Дудка, де ти, поганець такий! Виго­ню з роботи, вигоню!

Але  Дудка вже десь побіг брати інтерв’ю,  даю­чи можливість редактору охолонути і відійти від на­півголих дівчаток...

Василь КОЛІСНИК.