ЖИВ ЛЮБОВ`Ю ДО ПОЕЗІЇ ТА  БАТЬКІВЩИНИ

У ніч на 13 червня після тяжкої тривалої хвороби на 76-му році життя помер наш земляк - Заслужений працівник культури РРФСР, Почесний громадянин міста-героя Мурманська, член Спілки журналістів СРСР (Росії), член Спілки письменників СРСР (Росії) Віктор Леонтійович ТимофЕєв.

Народився Віктор Тимофеєв у Боровій, а по закінченні школи відправився на Кольський півострів. Тут навчався у Мурманському морехідному училищі, з 1960 року ходив у море штурманом на судах управління «Мурмансельдь», був секретарем комітету комсомолу цього управ-ління.

З 1964 року - у журналістиці: кореспондент обласного радіо, заввідділом обласної молодіжної газети «Комсомолець Заполяр’я», головний редактор радіостанції «Атлантика», головний редактор суспільно-по-літичних програм і головний редактор художніх програм Мурманської студії телебачення.

Віктор Тимофеєв - один з перших мурманських поетів, прийнятих в 1977 році до Спілки письменників СРСР. Він же - один із тих, хто стояв біля витоків мурманської письменницької організації: у 1981 році увійшов до складу правління, з 1985 по 1990 рік очолював обласну організацію.

Громадській активності Віктора Леонтійовича можна було позаздрити: у 1986 році він став одним з ініціаторів святкування Дня слов’янської писемності та мови, в 1990 році брав участь у створенні видавничо-просвітницького Центру «Російська Північ», який потім і очолив у якості директора, в 1997-му став одним із творців і головним редактором газети «Слов’янський хід» і альманаху «Площа Первоучителів».

Але головною справою його життя завжди залишалася поезія. Віктор Тимофєєв - автор віршованих збірок «Ритм моря», «Площа П’яти Кутів», «Роза тривог», «Снігові струни», «Гілка блискавки», «Розвідка любов’ю», «Моє щоглове місто» та інших. І в кожному з цих збірок - любов до малої батьківщини - Борівщини, до Півночі, любов до моря та Мурманська, який став другою батьківщиною.

Ми будемо вічно пам’ятати Віктора Тимофєєва.  В редакції районної газети «Трудова слава» є збірки його віршів, які поет дарував, щороку приїжджаючи до Борової.

Світла пам`ять нашому видатному земляку.  

Пропонуємо вашій увазі декілька віршів Віктора Тимофеєва.

Вірш про Борову, покладений на музику:

Моя малая родина, слобода Боровая

Ты как теплая родинка Слобожанского края

Моя малая родина курени да курганы

Родники приворотные,  колдовские туманы

Боровая, Боровая, Боровая

Лесовая, Луговая, Полевая

Боровая - царство солнечных колонн

Звон бокалов и сосновой бронзы звон

Боровая, ветер яблоки срывает

Лето кончилось. Прощаемся до мая.

Яблуневая. Медовая. Ржаная.

Боровая, Боровая, Боровая.

Моя малая родина - слобода Боровая

Ты как дума народная мне себя открываешь.

Ты как песня народная, мою душу врачуешь,

Моя малая родина - хлебородное чудо.

Боровая, Боровая, Боровая

То - озимая,  то -  поздне-яровая,

Труд и хлеб равен молитве, как закон.

Лето - кормит. Осень - поит. Испокон.

Боровая, Боровая, Боровая

Ты ночей не спишь на службе урожая.

Трудовая, Трудовая, Трудовая.

Боровая, Боровая,  Боровая.

Борівщина, Борівщина,  Борівщина

Теплий край, моя маленька Батьківщина.

Дзвін сосновий золотий над плесом лине.

Борівщина, Борівщина, Борівщина

Сильні яблуні та вишні Батьківщини

Тихі зорі та джерела Борівщини

Від’їжджай,  тебе до звіту призовуть.

Твоя доля, твоє щастя,  твоя путь.

Боровая... Боровая... Боровая...

Борівщина... Борівщина... Борівщина...

Батьківщина... Батьківщина...  Батьківщина...

Боровая! Борівщина! Батьківщина!

  ПОЕЗДКА В БОРОВУЮ

Вербы в дымке - как невесты к свадьбе.

Засветились  новые  дома.

На одной  причесанной усадьбе

мне рука умелая видна.

Там высокий дом в деревьях низких,

крашеный забор взамен плетня.

Почему не здесь моя прописка,

почему другая у меня?

Здесь отец мой умер в год бескровный.

Почему же я забыл тот год?

Не меня под новой прочной кровлей

Женщина уверенная ждет...

У нее мужик не лыком шитый,

ко всему его душа лежит –

он добудет лес, кирпич и шифер,

очень ценный у нее мужик.

Но ведь мог и я  поставить это –

дом кирпичный,  погреб и сарай.

В доме том

не меньше было б света,

он бы видным был реди села.

Мог, да вот не смог. Другое звание,

и дела другие, и друзья.

Я ушел с родительскойзавалинки

с тем лишь, без чего совсем нельзя.

Я ушел, запомнив степь и небо,

кладбище,где мой отец и дед,

я ушел с одной буханкой хлеба

и с тремя десятками надежд.

И живу без собственных  владений,

и при этом - честно - не тужу,

без больших раздумий трачу деньги,

книгами одними дорожу.

Только с каждым годом жить труднее:

все тревожней ощущаю я,

как становится моим владеньем

Родина огромная моя.                                

                              1967