Жахливий ювілей страшної смерті

Чи вірю я в долю? Так, вірю. Скажу навіть більше: іноді я її ненавиджу.  Я ненавиджу те, що достатньо лише одного її втручання, - і нічого вже не буде як раніше. Миттєво і блискавично доля може як вибудовувати нове і прекрасне, так і руйнувати та нівечити існуюче. Долю складно зрозуміти, з нею неможливо стати друзями. Вона непередбачувана. І це факт, хоча й неприємний.

А доля вміє завдавати удару. Страшного і неочікуваного. Ось уже 30 років вся планета згадує ту жахливу катастрофу – аварію на Чорнобильській АЕС. Десятки забраних життів. Сотні, тисячі людей, здоров’я яких назавжди підірване. Я завжди пам’ятатиму їхній подвиг.  Страшно боротися з невидимим ворогом, причому знаючи, що його перемогти неможливо. Адже він сильніший. Він набагато могутніший, ніж це може здаватися. Цей ворог – всім добре відома радіація. Вона бажає навіки залишити свій слід на нашій планеті. Вона сховалася в найпотаємніших кутках і звідти, стиха, сіє смерть і хвороби ще й досі.

Насправді жахлива трагедія. Але це складно зрозуміти. Складно казати щось про той жах і той біль, коли ти сам цього не бачив, коли тебе ще й не було, а твої батьки були такими ж дітьми, як ти сам зараз. Проте я – вже доросла людина. Я можу уявити собі реальний масштаб цієї катастрофи. Хоча ми і не стали свідками ТОГО ДНЯ, але ми стали поколінням, яке взяло на себе жахливі його наслідки.

Я люблю свій рідний край. І зараз я не буду казати про країну загалом, я маю на увазі Борівщину, яка є її часткою. Це надзвичайно гарний, мальовничий куточок. Справжній рай по обидва боки чистої ріки. Тут багато щедрих полів, квітучих садів. Тут зелено, пишно, світло. Люди будують гарні маєтки, живуть у повній гармонії одне з одним та з природою. Гомін завжди активних та життєрадісних дітей наповнює все навкруги. Лине сміх, музика. Все навколо дихає життям і щастям. Здається, що нічого кращого і бути не може. Милуюся цією красою і від радості просто заплющую очі. Страшно навіть уявити, що з цим до щему рідним куточком може статися те, що колись зазнав Чорнобиль. Перед очима постає картина, яку, сподіваюсь, ми не побачимо ніколи.

Відкриваю їх і… і вже не бачу нічого з того, що тут колись було. Навколо немає нікого. І лише дитячі іграшки, деякі  речі, що кинуті напризволяще, нагадують про те, що тут колись  були живі люди. Немає сміху, радощів – немає нічого. Моторошна тиша взяла в полон усе. Страшно розуміти, що навіть пташиного співу не чути поряд. Це мертве селище. Все живе, що тут іще залишилось або народилось після катастрофи, зазнало змін. І не в кращу сторону. Воно на собі відчуло, що таке мутація. Пройтися нашими вулицями чи кварталами – все на місці. Все так, як і було. Ті ж будинки, магазини, сади. Змінилося одне: усюди стоїть тиша. А радіація невпинно діє, мов гадюка, заповзає в усі шпарини.

В перші години після катастрофи тут була оголошена евакуація. Люди залишали всі речі, кидали роботу та бігли з цього страшного місця. Вони ще не розуміли, що насправді сталося. Вони від’їжджали звідси, не знаючи, де їхня сім’я та куди їх відвезуть. Жителі кинули тут все, що наживали роками. Вони кидали свою роботу,  життя, спогади... А в той час планета стрімко поповнювалася мертвими та хворими людьми…

І от тепер – пустка. Селище назавжди заснуло. Більше воно ніколи не почує людського голосу та сміху, не переживатиме веселі весняні свята. Його жителі розсіялися по нашій планеті, і нікому достеменно не відомо, де вони всі зараз. З самого серця мимоволі зривається крик: «Доле, чому ти робиш так? Навіщо ти змушуєш людей переживати твої страшні повороти?  Хто тобі дозволяв так легко вбивати та нівечити людські життя?!» Немає відповідей на ці запитання. Людська неуважність, доля чи будь-що інше – не має значення. Все одно смерть вже взяла своє.

Звичайно, це все уява. Рідне селище залишається таким же веселим та барвистим. Але боляче таке уявляти. Боляче розуміти, що одна секунда може змінити життя цілого покоління. А наступні покоління будуть ще довго платити за ці помилки. Чорнобильська катастрофа мала навчити нас бути обереж-нішими і стараннішими, уважнішими і відповідаль-нішими.

Все більше часу відділяє нас від трагедії, але біль не вщухає. І в серці народжуються рядки:

Вже тридцять років

          з того дня пройшло -

Жахливий ювілей

                  страшної смерті.

Здається,

        так давно це все було,

Залишились

          лиш спогади потерті.

У серці носимо всі ті жахи,

На ньому рани

                ще не заживають.

Все вщухло вже,

               летять вгорі птахи.

А знаєш, доле,

             біль лиш не вщухає.

Пам’ятайте, люди, що за деякі помилки доводиться платити століттями.

Єлизавета Чуйко.

Учениця Борівської ЗОШ №1.