Головна » 2015 » Січень » 22 » ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ...
14:19
ТРИ ДНІ В ХАРКОВІ...

На  конкурсі ім. О.Масельського на кращий літературний твір нарис Олександра Малія посів друге місце в номінації «Публіцистика»

ДЕНЬ ТРЕТІЙ. ШТУРМ

Старий Батько Харко прокинувся опівночі та вже й до світа не заснув. Ворочався з боку на бік, а спомини суцільною пеленою плили і заколисували його.  І він, то тонув у їхньому солодкому мареві, то час від часу зупинявся і вискакував з них, наче з того потягу, що гуркотів по рейках прожитих літ.

Скільки пережито… Скільки всього було. А ще:  могло статися, змінитися, переінакшитись, скільки разів був на волосинку від загибелі. Та хтось невидимий вів і оберігав, подавав руку в хвилину безвиході, захищав від страшного і, здавалось би, невідворотного.

Життя котило його хвилею в загальнолюдському морі і просторо було в тому морі, і тісно. Неначе в одному спільному строю: одна сила і воля, і ціль одна та в кожного -  своє місце і своя роль.

Під ранок вийшов на подвір’я, закурив.

Чого б то воно, нині? Зібралося все пережите в один безкінечний сон, кидає безладно: то в дитинство, то в парубкування, то війна, то голод, то весілля. Діти, - і знову: власне дитинство. Круговерть якась.

Передранкова свіжість несла неповторний подих наступаючої весни. Було в ньому, щось від запаху пробудженої землі, пожухлої з осені та вже зеленої, від корінчиків, трави, від шпачиного джеркоту і першого чистого, вмитого  сонячного променя, що вже грів і світив зовсім не так, як раніш. Не холодно і відчужено, а привітно і лагідно.

Весна вливалася в душу. Своїми соками повнила все суще, своїм світлом гонила заблукалі заморозки і розсіювала нічне марево споминів, вранішні переживання, – «до чого б це…». І хотілося жити, ділитися тією радістю з людьми, сказати, хоч  би комусь: «Дивись, уже й цю зиму пережили…».

В таких літах, коли вже й роки лічити в тягість, кожна пережита зима – перемога. Чомусь зими тепер найтяжчі: роки,.. роки…

Поправив на плечах тілогрійку: - Треба сьогодні сходити в місто, хоч на людей подивитись,- розгладив вуса та й пішов до хати.

…Вийшов на Університетській. Зразу, за скляною надбудовою метро, людський потік, в напрямку до площі Свободи. Цілі ніякої не мав, то ж піддався тому потоку та й полинув. Далі, вниз, направо, а там: вся площа запруджена народом, прапори: радянські, а більш - російські, гасла, скандування: «Хар-ків! Хар-ків! Ро-сі-я! Ро-сі-я!…». Поблизу пам’ятника Леніну - сцена, виступаючі.  Прибився майже до середини площі, обличчя виступаючих не видно, не розібрати, та чути добре.

Зрозуміти важко. Той, вимагає розправитися з бандерівцями, той - до Росії приєднатися, інший кричить, що жодної влади не визнає, що він народ і вимагає негайно від влади…

«Як-то він умудряється: і владу не визнавати і вимагати від неї чогось, - почуття безладу і безглуздя того, що відбувається, якось раптово огніздилося в душі  старого. – Порядку у власному домі навести не можемо, то що, кричати: «Росія, Росія…», самі не здатні, то давай варягів запросимо. Ординців би, мабуть закликали, якби Орда не розпалась, - старий оглядівся навкруг: злоба, рішучість, скривлені волаючи роти, шугаючі  шуліками чужі прапори. – Оце! Побачив… людей! Бодай би, вік не бачити…».

Відшукував шлях між тією коловертю, боком, кривулями, пробирався в бік Шевченкового парку, хотів піти туди, побути одному, загубитися в пустоті його алей. Вже і відійшов вниз, по Сумській, та чомусь перетнув вулицю де прийшлося і повернув. Там, при вході до  обласної адміністрації стояли…  Люди… Стояли мовчки. Піщинка проти розбурханого океану на площі.

Зразу не зупинився, пройшов, думаючи про своє.  Але той дух, той сплав, затамованої напруги, рішучості, молодечої безрозсудності і самовідречення… Хіба можливо було його не відчути старому Харку, не вловити відлуння в своїй душі?

«Якщо ті, на площі, - хлинуть, ці – приречені. Можуть піти звідси, ще встигнуть врятуватися. Розтворяться, розвіються, щезнуть, ніхто не знайде…

І що? Прийдуть ті: «Росія, Росія…, Харків, Харків».  Я - Харків,  та ви то, - хто?  Чому я вас не знаю? Чому не можу впізнати жодного, кого бачив поряд, на тому зібранні?  А ці,  що стоять мовчазні і рішучі. Я ще не бучу ваших облич та чому я йду до вас? Чому мене так турбує  те, що зараз ви знаходитесь там, чому я хочу, щоб ви спаслися, врятувалися, в глибинах старих вулиць і так боюся, що ви підете. І вже нікому буде захистити, нікому буде слово сказати і погляд кинути в останню хвилину.  Діти мої, діти, хто ж вас захистить?».

Холодний, бридкий  змій страху тицяв своєю тупою мордою поміж могутніх лопаток і старий зводив їх, розправляючи плечі, давлячи змія, свої переживання і страхи. З імпровізованої сцени, «урод, похожий на урода» (права таки Інка, хоч і сама…, ще та шельма), клявся у вірності жителям міста, кликав до єдності і миру, ставив завдання і висвітлював цілі та вже розгойдана прапорами найбільша площа України повнилася люттю і ненавистю, бурилася непримиримістю і рішучістю. Вона вже знайшла ворога, вона вже вивірила напрям і захопила в свої приціли жадану ціль. Вона вже була готова кинутися і розтерзати. Вона все більше і більше керувалася власними настроями і переконаннями. Вона все більше перетворювалася на некеровану, сліпу і жорстоку силу, яка не думає, не співчуває, не відає, що творить, а лише суне навальним потоком, все крушачи на своєму шляху, підминаючи і трощачи, зрівнюючи з землею. Та що там з землею! Туди, вглиб, під землю! Щоб дихнути, глянути, боялись, щоб від одного тільки слова приходили в трепет. І слово те: «Росія!».

Загальне безумство вже оповило площу. «Урод» ще щось віщав і вмовляв, (чи може, вдавав, що вмовляє), а вже перші колони ринулись на маленький людський острівець, вп’ялися скаженими собаками в живу плоть. Ще не підтягнулись бойовики, але вони вже вирізнялися в натовпі, тягнулися чорними жилами, просочувалися крізь передові шеренги «своїх», і там на  деякий час зупинялися, накоплялися і вмить - ринулися на сміливців.

Харко відчував, що не встигає. Не встигає добігти. Ноги, неначе в сьогоднішньому сні, важніли і в’язли, груди повнилися тупим відчаєм, а в мозку стукало: «Пізно, пізно…»

«Росія, Росія…», - наче обзивалося близькою луною.

А вже перші жертви впали на бруківку, і чорні камені обагрились кров’ю. Не допомогла ні благенька огорожа, ні щити, ні саморобні битки. Здорові, треновані бики вправно і злагоджено крушили  хлопчачі голови, ребра, руки. Перемелювали  захисників в одне криваве місиво. 

І вони падали на бруківку, і нікому було їх захистити.

Старий Харко наближався до того місця де світ зливався в одне примарне видіння суцільного людського відчаю і болю. Воно  закривало  світ реальний і вже було не розібрати за ним нікого і нічого. Все відбувалося, немовби, за завісою: галас натовпу, сирени «швидкої», постріли, вибухи, дзвін розбитого скла, запах гарі і над всім тим: «Ро-сі-я! Ро-сі-я!…».

Наступаючі вже наповнилися широкою лавою і та лава захопила старого, пхала всередину приміщення і вже несила було з неї вирватися. Залишалося лише піддатися і плисти.

«Переможці» привели захоплених ними малолітніх, які  зі своєї хлопчачої цікавості завжди крутились під ногами всіх подій і всіх епох та декого з літніх людей (старе, як мале),  на свою сцену і поставили їх на коліна, видаючи за бійців Самооборони. Облили їх зеленкою, били по наспіх перебинтованих лицях, принижували і залякували.

Ті плакали і каялися в усіх немислимих гріхах, яких вони ніколи не коїли. Страх плюндрував їхню свідомість. Кров запікалася під бинтами і дитячі сльози омивали їхні молоді душі.

Натовп, з «колорадськими» стрічками на грудях, дивився на них без співчуття.

І нікому було їх захистити.

Молодих дівчат-волонтерок, жбурляли в одну купу, на підлогу вестибюлю, грубо, з яничарським задоволенням, наче той ясир.

- Е-ех, не в той час живем, пізнали б силу переможців, - дивились злобливо і хтиво, матюкались і відпускали масні жарти.  - Волонтерки…, мать вашу і вас…, і туди і сюди…

Похитуючись, старий рушив до виходу. Топтав чиїсь ноги, хтось штовхав: - Куда прьош?.. 

На вітер, на волю. Померти тут, серед цього смороду?  Ніколи.  Туди, на волю. Продерся крізь натовп. На вулиці розбита огорожа, затоптані подерті синьо-жовті прапори.

«Хар-ків! Хар-ків!», - лунало з поверженої будівлі.

- Я вас не знаю, - хотів крикнути та лише прошепотів. Сповзав тихо і важко, в темне і моторошне. Спершу, не йняв віри, що  це відбувається з ним, потім, - незгода:  «Не час…, зажди, смертушка, зажди…, не час…».  Відчай від холоду під серцем. Відчай, відчай! – «Схопитися, утриматися, покликати на допомогу». – А, за тим, примирення: – «Все, прийшов, так, видать, і треба, щоб тут…, на площі, серед людей».

Зболена душа повільно линула у небо. Зламаний жовто-блакитний стяг падав крізь неї з висоти будівлі. Чужий триколор, підхоплений вітром, шмагав її своїм полотнищем та вже ніхто того не бачив.

А вона, все ще не могла відірватися від затихаючого життя. Вона ще бачила, як дівчаток-волонтерок вивели з приміщення адміністрації, привели до «стікляшки» Університетської і поставили на коліна, на промерзлу бруківку. Самовдоволені, горді і сильні чоловіки били дівчаток  долонями по обличчю, плювали їм в лице і вигукували образи, погрожуючи збезчестити їх прямо тут, на очах у всіх.

Дівчатка, гірко плакали від болю. А ще більше від приниження. І ховали свої обличчя від сорому за свою безпорадність, і за їхню, чоловічу розпущеність. А натовп, з хворобливою цікавістю вдивлявся в них і в їхніх знущальників, і вичікував: а чи й справді - зганьблять?

І страх привселюдного ганьблення вповзав в чисті дівочі душі.

І нікому було їх захистити.

І від того душа старого Харка корчилася і судомилася, вибухала мільйонами дрібних осколків і знову єдналась в одне і знову рвалась. Рвалась відлетіти… І не могла залишити це страшне судилище. Цих нещасних людей, що сповідують чужу правду і чужу віру, розпинають власних пророків і поклоняються чужим богам, топчуть ко-льори своєї долі, віддаючи себе і своїх потомків в пазури двоголового мутанта.

- Прости їх боже, бо не відають…

Хтось запримітив нерухоме тіло.

- Лікаря, лікаря…

- Врача! Человеку плохо…

Двоє, в білих халатах, підійшли. Той, що старіший, - огледів: впевнено, професійно. Піднявся, розвів руками, віддав команду. Ще двоє, в  цивільному, допомогли покласти тіло на ноші і перенесли до автомобіля. За хвилину, «швидка» зникла.

Розбурхана площа перетворювалася в цяточку на тілі міста, потім місто – в цяточку на тілі країни, потім…  Цяточка життя становилась все меншою і меншою. Скоро вона зовсім зникне, наче її ніколи й не було.

Темінь і невідомість, невизначеність і неприкаяність в холодній безкінечності.

Допоки не  проб’ється, не засяє тоненький промінчик світла.

Допоки не відродиться, не проросте він в людських душах.

                                                                                          

                                                  

Переглядів: 140 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar