Головна » 2016 » Лютий » 17 » СТОРІНКИ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ КНИГИ
10:44
СТОРІНКИ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ КНИГИ

Хроніка воєнних подій на Борівщині в лютому 1943 року

Згадує Онопченко Валентина Василівна (1927 р.н.) з Богуславки: «На залізничній станції «Колгоспна» взимку 1943 року в тупику стояв розбитий паровоз з кількома вагонами, теж розбитими. На тому паровозі ночами сидів сич і усю ніч, а то й день, кричав: «Ту-ту-ту-у! Чи-чи-чи! Ту-у-у!» Що він пророкував? Може, те, що німців скоро проженуть і залізницею знову підуть поїзди?»

Повернення радянської влади

Борівський район був визволений військами 1-ї та 8-ї гвардійських армій генерал-полковників В. І. Кузнецова та В. І. Чуйкова на початку лютого 1943 р. Значних бойових дій на території району не було, німці сплановано відступили.

Село Загризове визволяв 84 стрілецький полк (СП). Наводимо про це спогади парторга 84 СП, капітана (пізніше гвардії підполковника) Сєрова Петра Івановича: «Бойовий шлях нашого 84 СП 6 дивізії лежав через Богучар, Кам`янку, Білолуцьк, Тарасівку, Ново-Червоне. Нам доводилося в пішому строю доганяти противника, у завірюху здійснювати переходи по 50 і більше кілометрів з повною бойовою викладкою. Станкові кулемети та міномети везли на лижах. Тих, хто падав, підвозили на конях. Ми були в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, якою командував генерал-лейтенант Харитонов.

Армії треба було з ходу заволодіти містом Куп’янськ. Наш полк отримав завдання взяти села За-гризове, Кругляківку, Сеньків і далі наступати на с. Біле. Загризове повинні були звільняти від німців 1-й і 2-й батальйони.

2-й батальйон розпочав наступ на Загризове о 6.00, не дочекавшись результатів розвідки. 1-й батальйон почав наступ на годину пізніше, бо розвідка виконала своє завдання з невеликим запізненням. Ясна річ, усю силу вогню фашисти спрямували на підрозділи 2-го батальону, яким командував капітан Козенко Микола Георгійович.

Батальон Козенка ввірвався в Загризове й зав’язав вуличний бій. Місцями справа доходила до рукопашних сутичок. Фашисти хотіли обійти баталь-йон з правого флангу й ударити з тилу. Для цього вони направили взвод автоматників-лижників. Але в цей час розпочав наступ 1-й батальйон, яким командував капітан Василь Би-стров. Я тоді знаходився в підрозділах 1-го батальону.

У цьому батальйоні було багато необстріляних солдат. Так як ми наступали чистим полем, ворог намагався вогнем своїх кулеметів і мінометів зірвати цей наступ і знищити батальйон Козенка. Багато воїнів під вогнем противника залягли на соняшниковому полі, замовкли й кулеметники. Я думав, що вони вбиті. Штовхнув одного, іншого – живі.

А в цей час фашистські лижники знаходилися метрів за 200-250 від нас, підставивши свій фланг під наш вогонь. Наказую кулеметникам просунутися на декілька метрів уперед і командую їм: «Приціл 3! Довгими чергами! Наводити в пояс! По фашистських гадах вогонь!». Застрекотів «Максим», чітко запрацювали кулеметники, декілька стрічок умить опустіли. І ми самі собі не повірили: усіх фашистських автоматників уклали та й у силу свого «Максима» повірили.

Загризове було внизу, ми – на висоті. Наказую кулеметникам придушувати вогневі точки ворога, які ведуть по нас вогонь із Загризового, а сам з ротою стрільців кидаюся на правий фланг ворога, звідки майже не ведеться вогонь, і разом з ними вриваюся на південну околицю села. Тут я взяв у полон одного фашиста, безвусого молодика, який з переляку безупинно повторював: «Гітлер капут!».

Наш удар з флангу паралізував оборону фашистів, полегшив наступ іншим підрозділам. Вони рішучою атакою з фронту зламали опір фашистів, місцями зав’язалися рукопашні сутички. Німці не втрималися, позадкували, а потім їх залишки побігли. Особливо відзначився парторг однієї роти, єврей за національністю. Увірвавшись у село одним з перших, він вступив у рукопашну з фашистським офіцером. Наніс йому по голові такий удар прикладом, що він розлетівся вдрузки, а фашист мертвим повалився на сніг. На жаль, моя пам’ять не зберегла імені ні мужнього парторга роти, ні тих кулеметників, які спочатку сторопіли, притиснувшись до землі, а потім виявили і мужність, і високе бойове вміння.

Наступного дня один з наших батальйонів намагався оволодіти с.Біле, але німці організували там сильну оборону й наші атаки захлинулися. Тоді командир нашого полку підполковник Бочкарьов приймає таке рішення: одній роті імітувати наступ на східну околицю Білого, а основним підрозділам полку вийти вночі з Кругляківки, перерізати дорогу, яка йде на захід від Білого, й уранці нанести удар по фашистах з тилу. До 24.00 ми перерізали дорогу. Затримали й розбили тут де-кілька вантажівок з ворожими солдатами, які забуксували в снігу. До ранку відпочивали в снігу в березовому гайку. Через кожні півгодини чергові перевертали сплячих солдат на інший бік, щоб не замерзли. А розвідники вели розвідку на Біле й на захід від нього.

На світанку розпочали наступ на Біле. Фашисти чинили шалений опір. Підрозділи ввірвалися в Біле, але подальший рух затримував ворожий кулемет, який строчив позад однієї хати, і ніяк це відкрите місце не можна було здолати. Сміливці негайно розлучалися з життям.

- Що ви тут чекаєте? – запитую солдат.

- Так неможливо ж проскочити, відразу ж збиває, гад, – відповідають воїни.

Тут же біля хати валяються німецькі гранати з довгими дерев’яними ручками й протипіхотні яйцевидні. Беру ці гранати й кидаю через стріху хати так, щоб вони буквально скочувалися з даху й вибухали біля хати. Пам’ятаю, штук п’ять їх кинув. Кулемет замовк. Забігаю за хату з іншого боку, хочу ще кинути туди кілька гранат, але вже не треба. Три фашисти разом з офіцером лежать мертві.

Тоді командую: «В атаку! За мною! Бий гадів!». Веду за собою бійців уперед. І фашисти побігли на схід. Там їх зустріли вогнем воїни роти, яка лежала в обороні. Вони кинулися через якийсь ярок на південь, у сосняк. Там наскочили на село, де були тилові частини нашого полку.

Наші тиловики не розгубилися. Усі взялися за гвинтівки й автомати та зустріли фашистів таким вогнем, що мало хто порятувався. Оборону тилу очолив заступник командира полку по тилу і командир транспортної роти Гугаєв Микола Васильович. Полк ішов на захід…»

Ще Сєров згадує, як у Загризовій біля школи німці захопили в полон чотирьох червоноармійців з баталь-йону Козенка, яких йому особисто довелося визволяти аж під час штурму Балаклії. Сам командир 2-го батальону капітан Козенко був поранений у ногу в бою за Загризове. Війну він закінчив полковником.

Ось такі спогади безпосереднього учасника тих подій. Листи від підполковника П.І. Сєрова з його мемуарними оповідями збе-рігаються в архіві автора.

Село Богуславка.

Згадує Рудницька Розалія Людвигівна (1919 р.н.) з Богуславки: «У кінці січня 1943 р. німці відступали, під Куп’янськом уже проходила лінія фронту, але наше село було ще в окупації. Удень сюди приходить невелика група німців (солдати й офіцери). Бомбили все ближче й ближче. Неподалік старої школи на солонцях були чотири вимбарі, з них ми бачили, як на тому місці, де зараз машдвір, сів німецький літак, скинув вірьовчасту драбину й став забирати німців. Першими полізли офіцери, а потім рядові, а 5 чоловік не вмістилися в літак, залишилися на землі, і їх потім розстріляли червоноармійці. Довго ще вони лежали на глинищі.

Коли совєтські війська наступали, я з вимбарю дивилася. Техніки в них не було. Бачила, йдуть полем від Кругляківки чоловік 30 червоноармійців, розсипалися полем, між ними метрів по десять. Самі з гвинтівками, а на санках кулемети тягнуть. Думаю: «Чим же вони німців гонять?».

Червону армію ми повністю годували увесь 1943 рік та й пізніше. Прийшли вони тоді без обозу, без харчів, без нічого. Пішаком гнали війська все вперед і вперед. Прикріплювали ночувати в хату по 10 червоноармійців. Ти їх і нагодуй, і випери одяг. А вошей у них!... Боже праведний!

Були й ракли. Раз приїхав якийсь командир до моєї хати, а машина в нього вантажна, повен кузов горілки – на фронт везе. Зібрав своїх, сіли у моїй хаті й сидять, а їм усе пляшки носять. Я й запитую: «Чому не везеш на фронт?». А він мені: «Да нічаво, падаждут».

Згадує Єрмолаєв Микола Єгорович (1927 р.н.) з Богуславки: «Перед Каніговкою (південний куток Загризової), за За-бродським містком лежали побиті німці. Ми з братом ішли до тітки в Колісниківку, так бачили не менше п’яти трупів. Ми їх ще ногами побуцали – так вам і треба. В одного був відрубаний палець, видно, хтось перстень знімав. Тут же біля містка стояв новесенький німецький важкий мотоцикл з коляскою. Мабуть, ще й у ділі не був, тільки раз по снігу проїхав. Якийсь загризівський дядько біля нього порався – розбирав на запчастини й перетягував собі на по-двір’я».

Згадує Шаповалов Євген Іванович (1935 р.н.) з Богуславки: «То наші літаки-винищувачі побили німців біля Забродського містка. Тут лежав перевернутий розбитий мотоцикл «Харлей» і навколо нього валялося 7 німецьких трупів зі зброєю. Було це 30 січня. Наступного дня ми, семеро пацанів, знову побігли подивитися цих німців. Та вже нічого не було: німці лежали вже голі, роззуті й роздягнуті, а біля них нічого не було. Одна баба в той же день красувалася в новенькому німецькому френчі. Ми коли тільки сказали, то загризяни за санки й туди.

Два дні, 2 й 3 лютого, йшли через Богуславку Осколом на Синиху кавалеристи в кубанках. Кіньми тягнули 122-мм і 76-мм гармати. Зима тоді була сувора, більше 30 градусів».

З архівної довідки Богуславської сільради від 7.05.1945 р.: «28 січня 1943 р. в Богуславку прибула розвідка Червоної армії, німецьких військ не було, 29 січня – вступила Червона армія. Цього ж дня в Дмитро-Варварівку о четвертій годині дня прибули зі степу два німецьких автоматники на мотоциклах, які наздоганяли свої війська. Наші червоноармійці схопили їх, одного вбили, а іншого взяли живим».

Село Гороховатку було звільнено від німців 106 окремою стрілецькою бригадою (ОСБ). Вона майже миттєво опанувала практично усе лівобережжя Борівщини. Її бойовий маршрут: Старобільськ-Дуванка-Борова-Гороховатка-Ізюм. Матеріали по 106 ОСБ люб'язно надані автору вчителем Гороховатської школи Тетяною Андріївною Небувайло. Вона віднайшла їх у Центральному архіві Міністерства оборони СРСР, самовіддано збираючи відомості про воїнів, похованих у Гороховатці.

Докладну інформацію про події на Борівщині містить журнал бойових дій 106 ОСБ: "За наказом командуючого 6 Армії 106 окр. стр. бригада 2 лютого 1943 р. о 23.00 виступала в напрямі на Борову-Михайлівку з тим, щоб вийти на Гороховатку. Наступного дня о 5.00 підрозділи бригади пішли в наступ. У голові колони йшов 2-й стрілецький батальйон з батареєю та двома гарматами дальньої артилерії. Йшли швидким маршем по шосе. Уже о 17.00 досягли Гороховатки, де вступили в бій з двома ротами німецької піхоти. Це був обоз з артилерією, який рухався в напрямі Бугаївка-Підвисоке-Гороховатка.

Командир батальону по радіо повідомив: "Досягли Гороховатки, дали бій. Знищили 97 солдатів і офіцерів, 7 солдатів взяли в полон. Наші трофеї - 7 гармат, 2 міномети, 80 автоматів, 750 мін і снарядів, 4000 гвинтівочних патронів. Наші втрати - 2 убитих, 5 поранених".

Мошляк надіслав радіограму у відповідь: "Рухатися далі". Слідом за 2-м батальйоном через Гороховатку пройшов і 1-й стрілецький батальйон. Він пішов на Бригадирівку, поки 2-й батальйон громив німецьку частину в Гороховатці. На Бригадирівку через Гороховатку також прослідував і 3-й батальйон.

У Гороховатці знову з`явилися німці. Нові, ще не биті нашими. Комбат-3 повідомив по радіо: "Ведемо бій з батальйоном німецьких військ. Убито 60 німців, втрат немає". Німці стікалися з усіх боків до Гороховатки, пробиваючись на шосе Ізюм-Харків.

…4 лютого з Гороховатки усі підрозділи бригади рушили на Ізюм. У селі залишилися тільки комендантський взвод та штаб бригади. Він керував з Гороховатки усією операцією під Ізюмом. Прибув у село тільки після того, як 3-й батальйон вдруге очистив його від німців. Для командного пункту вибрали будівлю недалеко від мосту через Оскіл із підірваними німецькими танками поряд. Провели зв'язок і організували охорону. Охороняти штаб залишилися комендантський взвод, взвод протиповітряної оборони й автоматники. Усього набралося не більше 100 чоловік. Розташувалися по хатах колгоспників.

Селяни зустрічали гостинно. Несли все, чим самі були багаті, й намагалися нагодувати всіх на славу. Але ось у штаб прийшли місцеві жителі й повідомили, що на іншому краю села знову з'явилися німці й тому слід бути обережними. Начальник штабу Бісярін В.З. і заступник начальника оперативної частини вийшли й стали оглядати село, яке лежало перед ними.

Село Гороховатка - химерної форми. Таким його робили річка Оскіл і глибокі яри. Прямо до Оскола йшов крутий спуск. Яр галузився вліво й праворуч. На нього напирали чотири пагорби. На віддаленому пагорбі виднілася скирта жовтої соломи та декілька хатин. Інші хати розкидані по ярах великими плямами. Ярами влітку течуть два струмки, до них спускаються схилами чагарники терну й вишняків. Через лівий струмок видно міст і кістяк розбитої машини.

"Німці он там, біля оцих хат, - сказала колгоспниця. - Бачили їх за скирдою соломи". Начальник штабу вирішив перевірити й очистити село від німецької зарази. Викликав саперів і наказав прочесати всі хати спочатку на схилі пагорба, а потім пройти й до тих хат, що біля скирти. Потім розпорядився зібрати всіх воїнів і під командуванням Родіонова прочесати все село.

Сапери все перевірили. У хатах німців не було. Пішли через колгоспний двір до скирт. Там теж нікого не виявилося. Тільки віддалік стояли майже біля самої дороги люди в білих маскувальних халатах і махали руками. Подумали, що то стоять наші автоматники. Підійшли до них метрів на сто. Ті приготувалися до бою. Сапери зупинилися. Уперед пішли два бійці й командир саперної роти Балинський. Коли залишалося всього 50 м до невідомої групи, Балинський побачив, що це німці. Він крикнув їм: "Руки догори!" і став рухатися далі. Німці у відповідь відкрили вогонь із свого кулемета. Балинський і обидва сапери були вбиті. Залишилося ще п'ятеро саперів, вони відступили до скирти й залягли, але й звідти змушені були тікати до групи Родіонова, яка прочісувала іншу частину села з своїми "братками".

Колись Родіонов служив на флоті. У його мові залишилися слівця з морського жаргону. Сержант Бубир з двома бійцями пішов у розвідку й привів звідти у штаб чотирьох німців. Дорогою повідомив, що німців там багато. Той весело махнув рукою й прокричав у відповідь: "Ось і добре! Хоч робота буде!".

Родіонов рішуче став готувати свій підрозділ. Було в нього чоловік 35, не більше. Він віддавав накази і направляв їх на завдання. Ставало зрозуміло, що в хатах за бугром німців було не менше двох рот. Наших сил було малувато. Та все ж Родіонов вирішив дати бій. "Майже Полтавський", - жартуючи, говорив він.

На бугрі з`явилися німецькі автоматники й обстріляли саперів, що залягли і комендантський взвод. Сам Родіонов теж попав під щільний вогонь. У його групі всього п'ять чоловік: він, Мокроусов, Хованський, Вишеліський та ще один боєць. У них ручний кулемет, два автомати й гвинтівка. Вирішили вони з хати зробити ДЗОТ і обстрілювати звідти німців. Вибили з вікон рами, підсунули стіл, встановили на ньому кулемета й стали чекати. З бугра спускалося 30 чоловік у маскхалатах. Ніяк не могли зрозуміти, хто це перед ними: свої чи чужі.

Нарешті переконалися, що це справжні німці, дали чергу з кулемета. У групі упало чоловік 20 німців. Першу атаку німецьких автоматників було відбито. У штабі бригади не знали фактичного становища. Начальник штабу Бісярін прислав Родіонову зв'язківця з наказом скоріше за-кінчувати справу. Родіонов сердився й передав у штаб, що йому потрібні підкріплення.

Німці стали стріляти з мінометів по невеликій групці захисників штабу і вдруге пішли в атаку. Тепер наступало 50 автоматників. Родіонов наказав відкрити вогонь. Вишеліський припав до кулемета й дав декілька довгих черг. Потім кулемет перенесли в інше місце й знову стали стріляти по німцях. Із автомата й гвинтівки вели вогонь в інший бік. Німці втратили 15 чоловік і відкотилися.

Родіонов вирішив триматися тут. У цій веселій людині поєднувалися сміливість, затятість і розрахунок. Він дійшов висновку, що німців хоча й більше в декілька разів, але вони чогось бояться, раз не наступають ще. Значить, потрібно триматися й не пропускати німців далі. Сказано - зроблено. "Ну, хлопці, тримайтесь! Всиплемо німцю жару!" Бісярін прислав ще 20 автоматників. Тепер справи по-ліпшилися. Родіонов розставив людей, і третя атака німців знову захлинулася під зливою вогню автоматників.

Протрималися до вечора. Ніч пройшла спокійно. Німці займали все село за бугром. Удосвіта розпочалася перестрілка. Ліниво перестрілюючись, пролежали до вечора. Німці явно не зважувалися йти у наступ. Увечері приїхали дві батареї міндиву [мінометного дивізіону]. Дали два залпи з мінометних батарей. Німці відповіли. Постріляли й закінчили. Скоро міндив рушив далі на Ізюм. Штаб поїхав з міндивом. У Гороховатці залишився заслін з 40 чоловік. Командиром цієї групи зостався Родіонов.

Наступив ранок 6 лютого. У цей день через Гороховатку проїжджав заступник командуючого армією генерал-майор Фірсов. Його супроводжувала артилерія. Генерал-майор залишив дві 45-мм гармати й надіслав німцям ультиматум: "Підрозділи Червоної Армії оволоділи Ізюмом. Опір безглуздий. Пропоную здатися. Тим, хто здається в полон, вийти в центр Гороховатки до 16.00 і скласти зброю. Життя гарантується".

Довго вирішували, кого ж послати з ультиматумом. Нарешті знайшли двох дівчат з Гороховатки й передали пакет через них. Дівчата пішли: до 16.00  лишалося ще 5 годин. Незабаром генерал-майор поїхав. У Гороховатці зосталося дві гармати й 40 бійців на чолі з Родіоновим.

15.00 - від німців нічого немає.

15.30 - теж.

15.45 - теж.

15.50 - Родіонов наказав зарядити гармати.

16.00 - точно в цей час німці стали бити зі своїх мінометів.

Артилеристи відразу засікли вогневі точки й дали залп з гармат. Розлетілася одна хата біля скирди, від наступного залпу загорілися інші хати. Дали ще декілька залпів. З боку німців вогню у відповідь не було Ніч пройшла спокійно. Вранці старанно прочесали село й переконалися, що німців уже немає.

Наші втрати під час Гороховатського бою: убитих - 12, поранених - 35. По телефону Родіонов допо-відав начальнику штабу: "Ваш наказ виконаний. Убито 78 німців. Поранено 45 чоловік. Чекаю наказів". Бісярін був задоволений і тільки шкодував за убитими бійцями й трьома командирами.

"Помилочка вийшла з ними: їм би путівку брати в Наркомздрав, а вони - у Наркомзем", - жартував Родіонов про вбитих товаришів, але за цим жартом була спражня туга, й зажура світилася в його очах.

Ізюмська операція за-кінчилася. Уперед же, на Захід, товариші!".

Загинули 4 лютого 1943 р. при звільненні Гороховатки:

- Балинський Федір Митрофанович - лейтенант, командир роти, з Мордовії, одружений, 1921 р.н.

- Карташев Іван Васильович - сержант, командир відділення, з Воронезької обл., одружений, 1902 р.н.

- Кондратьєв Георгій Георгійович - старший сержант, м. Володимир, 1910 р.н.

- Леві Ілля Львович - старший сержант, сапер, м. Москва, 1911 р.н.

- Чистяков Федір Олександрович - рядовий, сапер, з Ярославської обл.

- Бочаров Дмитро Григорович - рядовий, сапер, з Рязанської обл., 1908 р.н.

- Сидоров Федір Дмитрович - рядовий, сапер, з Кіровської обл., одружений.

Загинули 5 лютого 1943 р. в Гороховатці: Ананьєв Валентин Афанасійович - старший лейтенант, командир взводу окремого батальйону зв'язку, 1922 р.н. та Алєксєєв Олексій Парфенович - рядовий, сапер, з Івановської обл., одружений.

Село Калинове.

На початку лютого 1943 р. німецькі війська декілька днів відступали через село в напрямку на Куп'янськ. Шляхом сунуло багато німецьких танків і автомашин, ішли солдати, закутані ковдрами. Багато з них дорогою позамерзало від холоду. Деякі з німців забігали в хати - грабувати й погрітись, виганяли з хат людей разом з дітьми на двір. Заскочили до колгоспника Смоленського, всю сім'ю вигнали на холод, почали палити меблі, щоб відігрітись, і ненароком спалили хату.

Сім діб просувались німецькі війська через Калинову, боїв не було. Їхні машини не могли виїхати на гору, буксували в снігу. Тож вони примусили двох місцевих чоловіків попихати машини. Чоловіки відмовились, і німці їх розстріляли.

8 лютого в селі вже було тихо, тільки три німецькі солдати ще вештались хатами, шукаючи собі поживу - продукти й майно. Вони були розстріляні групою молодих хлопців - Приходченком Іваном Я., Кузьменком В. С.  та іншими. 9.02.43 р. в селі з'явилися сім радянських розвідників, а потім селом почали рухатися червоноармійські частини. Було це о другій годині дня.

Село Підвисоке.

У лютому німці відступали через це село сім днів шляхом Куп'янськ-Ізюм. Боїв не було.

Хутір Ясиновате. 7.02.43 р. о 12 годині дня з півночі в хутір з'явилася радянська розвідка, а потім почалась шалена перестрілка з гвинтівок, автоматів і мінометів. Було поранено трьох червоноармійців. Після перестрілки радянські частини зайняли хутір.

Село Дружелюбівка.

Під час визволення колгоспники допомагали Червоній Армії всім необхідним: розчищали дороги від снігу для проходження машин з боєприпасами, перевозили снаряди колгоспними волами, забезпечували військові частини продуктами, годували солдат, давали їм хліб і овочі.

Село Гороховатка.

За архівними документами, центр Гороховатки було визволено 2.02.43 р. о дев'ятій годині ранку без перестрілок. На десяту годину вже визволили територію колгоспів "Червоний хлібороб", "Червоний промінь", на 11 годину дня - колгосп "Червоне побережжя".

3.02.43 р. о 10-тій годині ранку на території колгоспу "Червона Зірка" з'явилися 10 радянських розвідників та, взявши з собою жительку Гороховатки Рибалку Веклу, пішли в розвідку на гору до шляху на Підвисоке. Німці засіли за скирдою соломи, окопалися в снігу. Першим ішов командир, лейтенант, якого німці вбили, тоді ж вони поранили одного бійця. Усі інші повернулися назад. Після розвідки наші війська зайняли оборону в цих хуторах і вели перестрілку з ворогом до 10 лютого. А потім німці відступили. Під час бою було розбито три хати, були вбиті й поранені бійці та командири. Також убито декілька чоловік мирного населення, зокрема Лях Палажка.

Аж 10 лютого 1943 р. о шостій годині ранку були звільнені хутори Голохівка, Кам'яна, Варунівка й Кавказ. Німці тут зайняли міцну оборону. На горищах повстановлювали кулемети, міномети, біля хат повикопували бліндажі й вели перестрілку з нашими військами. Відступивши, німці забрали з собою 17 чоловік місцевого мирного населення.

Саме із звільненням цих хуторів і завершилося визволення Борівщини від німецької окупації.

 Лесь Ісаїв.

 

Переглядів: 121 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar