Головна » 2015 » Листопад » 27 » СПОГАДИ СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ
10:48
СПОГАДИ СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ

У пам`яті тих, хто вижив...

Страшні лихоліття голодних років назавжди закарбувалися в пам'яті тих, кому вдалося вижити. Лесь Ісаїв провів величезну роботу, збираючи свідчення очевидців про голод, і опублікував їх у своїй книзі "Борівщина в роки людомору (1928 - 1933)". Ось лише деякі з них.

Степанова Раїса Петрівна (с.Загризове): "У голодовку мені було п'ять років. Мої батьки - Олим Петро Ілліч та Параска Гнатівна - жили в Загризовій. У пам'яті залишились назавжди жахливі картини: кругом лежать мертві, діти та дорослі пухлі. Батько навчався й удома був мало. А мама, як і всі, їздила в Росію, обмінювала домашні речі на крупу й пшеницю. Пекли з картоплі коржі.

У селі була група активістів, яких називали "красна мітла". Ходили по дворах, забирали останні харчі. Заховати неможливо. Довбали навіть стіни, бо часто люди останнє закладали в комин або піч.

Ще чомусь запам'яталась сім'я Єрьоми, в них було два хлопчики десь по 10-12 років. Вони весною наловили жаб, зварили й, мабуть, переїли, бо обоє померли. Їх мати на возику відвезла на кладовище у велику яму, в яку зносили всіх померлих".

Масич Горпина Андріївна (с.Маліївка): "Маліївка майже вимерла. У мене померли троє дітей: Маруся (3 роки), Іван, Гриша (2 місяці), дідусь Кресант Семенович, чотири подруги: Бурлачка Марина, Литовка Тетяна, Малій Федора й Палажка.

У нас усе забрали, все, що тільки було. Лишили тільки труну, що дідусь Кресант Семенович собі приготував. Ходили з залізними палками по дворах, скрізь штрикали, провіряли, чи ніхто нічого не заховав. Декого з хат виганяли.

Їсти було зовсім нічого: все забрали. Товкли мишій, рижій, з лободи ладики робили. Одного разу я нарвала лободи, наробила ладиків. На той час Марусі, Івана та Гриші вже не було. Поїли. Галя їла найбільше. Потім ми з нею пішли до річки. Ідемо, а вона й каже:

- Мамо! Мамо! Мені за носом нічого не видно!

Я як глянула, а в неї ніс опух, побілів. Глядь на ноги. І ноги понапухали, а потім руки. Прямо на очах вона набрякає. Думала вже, що й вона помре, але, дякувати Богу, вижила. Після того ми вже більше лободи не варили.

І так майже в кожній сім'ї. Діти пухли з голоду, а батьки дивилися на їх муки й нічого не могли вдіяти. Вони навіть не плакали: не було сил на стогін. Помирали мовчки.

Твердун Дмитро Феоктисович (с.Гороховатка): "Не хочеться й згадувати ті страшні часи. Голодовка принесла багато горя майже в кожну сім'ю. Люди пухли з голоду, падали на вулиці й умирали. Підбирали підводами і відвозили у ярок. Зараз ці місця засаджені лісом.

У нашій сім'ї було п'ятеро - батько, мати і троє дітей. Це я й два брати. Важко згадувати, але від голоду в муках померли батько Твердун Охтис Олександрович і брат Павло. Їли все, що можна було їсти. Виживали за рахунок рибальства та лісової їжі. Ще пам'ятаю, що поряд жила сім'я мого дядька Твердуна Макара Олександровича. Скільки їх в сім'ї було, не пам'ятаю, але вимерла вся сім'я".

Онищук Раїса Степа-нівна (с.Радьківка): "Голод був спеціально зроблений. Люди, яких призначила влада, відправлялися по хатах і забирали все: зерно, худобу, городину. Люди з голоду пухли і вмирали. Осорбливо було важко вижити великим сім'ям. Тому почали їсти пташок, ховрахів, собак, жолуді, пагони дерев, різну траву. Були сім'ї, які заманювали до себе дітей, дорослих, вбивали і їх їли. Мерли прямо на вулицях. Багато тікали в міста.

Яценко Дмитро Петрович (с.Калинове): "У той час добре вродила пшениця, але все вивезли. Це було зроблено спеці-ально, щоб виморити нас голодом. По хатах ходили й забирали все до останньої крихти. Це робили односельці-активісти, які не хотіли працювати. Харчі ховали в погребах, в ямах, під стріхами і навіть між стінами, але все одно знаходили. Прокляті катюги приходили з довгими залізними палками й обстукували стіни. Люди просто пухли з голоду. З жолудів пекли коржики й перепічки. Їли насіння бур'янів. Померла тоді з голоду наша мати. Про тих, які їли дітей та родичів, я чув, але серед наших сусідів і рідних таких не було". 

Страшно читати всі ці спогади. Важко повірити. І ще страшніше стає від розуміння, що все це робилося руками односельців, сусідів, знайомих… Не Сталін власноруч виколупував зі стін останню надію на порятунок, а люди. Люди, які жили поруч. Чи зміг би режим здійснити цей злочин без виконавців, для яких метою життя було вислужитися і врятувати власну шкуру? Навряд чи… І дуже хочеться вірити, що зараз нас оточують інші люди, які заради власної користі ніколи не підуть на злочин проти людства.

Contra spem spero! Без надії сподіваюсь…

 

 

Переглядів: 140 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar