ШИЙКІВКА: ДВА ПОКОЛІННЯ - ДВІ ВІЙНИ

Цього року ми відзначаємо 71-у річницю Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ще жива пам’ять про ті страшні лихоліття, а ми знову вимушені боронитися зі зброєю в руках і захищати свою землю від агресора. Тоді, в роки Другої світової, проти німецького нацизму воювало понад 6 мільйонів українців. Дві третини з них – не повернулися. А сьогодні гідні нащадки тих героїв, наслідуючи подвиг своїх дідів і бабусь, захищають наш мир і незалежність на сході України.

Галина Олександрівна з дитинства мріяла вчителювати, вона присвятила цій справі більшу частину свого життя, та до того, як стати педагогом, ще у зовсім юному віці їй довелося пройти через пекло війни.

Ще до початку воєнних дій, зростаючи в родині колгоспників, дівчина пізнала, що таке справжнє лихо. У 1933-му, в голодовку, маленькими померли її дві молодші сестрички. Вона досі пам’ятає сльози і розпач матері.

- Як же ж важко тоді було жити, які часи тяжкі були... – примовляє Галина Олександрівна, згадуючи свою юність.

В сім’ї Олександра та Віри Калюги після голодомору залишилось двоє дітей – Галина і її старша сестра Марія. Мріючи про краще майбутнє, дівчата старанно вчилися. Марія у 1939 році вступила до Ізюмської педшколи, а Галю, як відмінницю навчання, одразу після школи в 1940 році направили здобувати освіту до Харківського залізничного училища. Та не встигла дівчина скуштувати студентського життя, як довелося повертатися додому: в училищі ввели плату за навчання – 150 карбованців. Для її родини ця сума була просто нереальною, адже в колгоспах люди тоді не отримували зарплатню, а працювали «за палички». Та вже через півроку Галина вступила слідом за старшою сестрою до Ізюмської педшколи.

У 1940-му році Марію направили вчителювати на Західну Україну, на землі, які відійшли Радянському Союзу в 1939-му, внаслідок розчленування Польщі. Друга світова війна вже йшла, змінювала кордони на мапі світу, забирала людські життя, ламала долі, але від Борівщини була ще досить далеко.

Коли у червні 1941-го німці почали наступ на Радянський Союз, Марія Калюгіна (прізвище в документах з невідомих причин змінено) з перших днів війни включилася у боротьбу з загарбниками.

- Як тільки німці зайшли в Західну Україну,  місцеві жителі одразу попередили Марійку. Їй вдалося непомітно вислизнути з міста і приєднатися до Червоної Армії, - розповідає Галина Олександрівна. – Так дівчина там і залишилась, спочатку санінструктором, потім служила у 5-ій танковій бригаді, пізніше – у мото-піхотній. Була розвідницею. Коли в 1942 році радянські війська відступали через Борівщину, родині пощастило побачити свою Марусинку. Її дуже шанували в полку. Переповідали історію про те, як вона, виходячи з оточення, обмоталась під одягом знаменем 5-ї танкової бригади і таким чином врятувала його, - з гордістю згадує молодша сестра.

А потім була окупація. Молодь масово вивозили в Німеччину на примусові роботи. Галю,  як і інших молодих дівчат у селі, врятувала лікарка Сусанна Головіна. За її порадою вони «обробили» свої ноги кропивою, а потім ще й натерли сажею.

- Було дуже боляче, на тілі утворились пухирі, а потім і відкриті рани, та це допомогло уникнути каторги, бо німці дуже боялися тифу й інших інфекційних захворювань, - розповідає Галина Олександрівна.

Одразу після визволення Борівщини, Галя йде служити до лав Червоної армії. Понад сім десятиліть пройшло з тих пір, та жінка пам’ятає все до дрібниць:

- Нас було 120 чоловік з району. Пішки дійшли до Дворічної, де потім проходили навчання, вчилися стріляти, керувати транспортом. Жили у лісі, в землянках, - згадує ветеран. - Там відбулося і бойове хрещення – налетів німецький літак... загинуло 12 дівчат.

Після Дворічної була направлена в 188-й запасний стрілецький полк, потім несла службу при польовій хлібопекарні №40, і хоча числилась завідуючою складом, доводилось робити всю чорну роботу.

- По 4 рази на день пекли хліб для армії. Дуже важко було, особливо спочатку, коли перевозили все кіньми. Коли з’явились машини, стало значно легше. Рятувало те, що де б ми не зупинялися, нас завжди підтримували люди, - продовжує розповідь. -  Місцеві жителі в будь-якому куточку України віддавали нам все, що могли. Власні сараї розбирали на дрова, щоб нас обігріти.

У 1944 році Галину Калюгу (Полтавцеву) перевели на посаду старшої телефоністки в 174-й окремий батальйон зв’язку, у складі якого вона й зустріла Перемогу в Австрії. Нагороджена медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Будапешту та Відня», іншими.

Багато довелось пережити й побачити Галині Полтавцевій в роки війни. Пам’ятає вона і жертовні подвиги, і зраду, і смерть, і відчай, і запеклі бої без надії на виживання, і радість перемоги.

Зараз бабусі Галині 90 років, у неї 5 онуків і 8 правнуків. Незважаючи на всі випробування долі, вона не втрачає оптимізму і просто випромінює позитив. З нею дуже цікаво спілкуватися, можна слухати годинами і хочеться повертатися знову.  Галина Олександрівна слідкує за політичною ситуацією в країні та світі і дуже переживає, щоб до Борівщини не дійшли воєнні дії, бо вона з власного досвіду знає, що це таке.

Колись, на фронтах Другої світової, вона захищала наше з вами сьогодення, а сьогодні на захисті миру її рідний онук – Олександр Хухрянський.  Восени він повернувся із зони АТО. Бабуся пишається своїм захисником і в усьому його підтримує.

- Найголовніше, щоб припинилась ця пекельна війна. Спасибі всім нашим захисникам, що тримають оборону, низький їм уклін. Я дуже хвилювалася за Сашу, щодня молилася за нього, за інших хлопців. І зараз кожен день починаю і закінчую з молитви за них. Дякувати Богу, мій Саша повернувся, Сергійко Шишкін прийшов, інші хлопці вертаються. От тільки Олега Ковбасу не вберегли, не захистили мої молитви... Царство йому небесне і вічна слава, - Галина Олександрівна перелистує молитовник і долонею витирає сльози.

Ще живі і болючі спогади про ту війну, а Україна знову вимушена боротися з окупантом...

Олександр Хухрянський народився і виріс в Шийківці. Тут навчався в школі, одружився з коханою дівчиною Марією, став батьком 3-х чудових синів.

З дитинства пам’ятає розповіді дідуся і бабусі про війну: дідусь Олексій Григорович Полтавцев був кілька разів поранений, його рідний брат Василь пропав безвісти під Прохорівкою, бабуся Галина Олександрівна дійшла в 1945-му до Відня... Та ще 2 роки тому Саша навіть уявити не міг, що війна прийде в сучасну Україну, а йому доведеться брати до рук зброю, захищати рідний дім, зупиняти ворога на території сусідньої області.

Повістку з воєнкомату Олександру принесли в серпні 2014-го. Далі медкомісія, мобілізація і місяці служби. З півроку проходив підготовку в різних учбових частинах України, а в березні 2015-го  у складі 92-ї механізованої бригади був направлений в зону проведення антитерористичної операції на Луганщину.  Там виконували функції піхоти, тримали лінію оборони, щоб не допустити ворога далі на підконтрольні Україні території. Медик-фельдшер за спе-ціальністю, на війні Саша був санітаром-стрілком, механіком, водієм МТЛБ, кулеметником-гранатометником.

- Багато що згадувати, та мало що розказувати, - каже про свою службу Олександр, а в спокійному і надзвичайно глибокому погляді 38-річного чоловіка читається досвід цілих поколінь. Одразу розумієш, що йому довелося бачити і пережити те, що далеко за межами наших щоденних вражень. – Найстрашніше – це людська кров і смерть. Коли це відбувається на твої очах, дуже важко потім з цим жити...

В той час, як Саша захищав Батьківщину, в його рідний дім прийшла біда. Не дочекавшись сина з війни, пішла з життя його мама.

Коли надійшла сумна звістка, командир відразу ж увійшов в ситуацію і відпустив Олександра додому попрощатися. З похованням допомогли активісти з громадської організації «Су-спільна служба України».

- Я дуже вдячний цим людям, вони підтримали мене і мою родину в той тяжкий момент і продовжували допомагати протягом всього року. Придбали зимову форму, висилали посилки, дітям передавали подарунки. Тетяна Петрівна Лукінова весь час опікувалась нами, постійно телефонувала, розпитувала, яка допомога потрібна. Така підтримка була дуже важливою для нас, - дякує захисник.

Підтримувала онука й Галина Олександрівна Полтавцева. Ті кілька разів, коли Саша приїжджав додому, він обов’язково одразу ж ішов до бабусі Галі і ніколи не повертався в частину без її благословення.

Про умови життя на війні і забезпечення Олександр говорить коротко:

- Все було нормально. Викопали бліндаж, поробили тапчани, все облаштували, всього вистачало. Ще й волонтери допомагали. Ми навіть місцевих дітлахів підгодовували. 

За час служби у Саші з’явилися нові друзі, бо-йові побратими і навіть одна бойова подруга – собака Стрілка. Та якщо з побратимами він спілкується після демобілізації зде-більшого по телефону, то Стрілка завжди поруч. Змінивши війну на Донбасі на сільські будні в Шийківці, вона навчилася пасти корів, ладити з іншою домашньою худобою, охороняти подвір’я, але кожного разу, коли дорогою йде військова техніка, Стрілка завмирає на узбіччі і проводжає машини довгим поглядом, неначе віддає якусь особливу собачу честь.

- Багато довелось побачити, пережити, але я не шкодую, що був там. Я виконав свій святий обов’язок. Я зробив все від мене залежне, щоб мої діти не знали війни, щоб над моєю домівкою було мирне небо. Інколи мене питають, за що я там воював. Відповідаю таким людям - коли сюди прийде, те що зараз на Донбасі, одразу зрозумієте, за що там стоять наші хлопці і за що воюють, - говорить Олександр.

За рік служби він багато чого передумав, переосмислив, став більше цінувати мирне життя, близьких людей.

- Я завжди дуже поважав свято Перемоги – 9 травня, та тепер ще глибше став розуміти, наскільки великий подвиг здійснили наші дідусі і бабусі, як ми повинні бути їм вдячні. Це дійсно величне свято, яке треба відзначати на найвищому рівні. Хочу привітати всіх з Днем Перемоги, побажати миру, щастя, здоров’я і щоб війна ніколи сюди не дійшла. Сьогодні над Борівщиною мирне небо завдяки тим хлопцям, які зараз стоять на Донбасі і прикривають нас собою. Цінуйте їхній подвиг. І бережіть те, що маєте.

Підростаючому поколінню Олександр Хухрянський радить старанно вчитися, здобувати освіту і обов`язково пройти службу в армії, адже кожен поважаючий себе чоловік повинен бути готовим  у разі необ-хідності захистити  свою сім`ю, свій дім, свою рідну землю, Батьківщину.

Коли я зателефонувала Олександру Хухрянському і попросила про зустріч, пояснивши, що хочу написати про нього, найпершим його запитанням було: «А чому тільки про мене? А інші хлопці? Нас же багато».

Так, у Борівському районі більше 100 учасників АТО. І кожен заслуговує на увагу і нашу вдячність. Практично у кожного з них дідусі і бабусі воювали на фронтах Другої світової війни, вели боротьбу в підпіллі, тяжко працювали в тилу, а тепер їхні нащадки стоять на захисті рідної землі.

Ми святкуємо День Перемоги над нацизмом в 1945, з глибокою шаною і вдячністю низько вклоняємось усім ветеранам за цю Перемогу і дуже хочеться вірити, що зовсім скоро в нашому календарі з’явиться ще одне свято – новий День Перемоги, за який ми будемо дякувати сьогоднішнім нашим захисникам, гідним нащадкам своїх дідусів і бабусь.

Оксана ДУДНИК.