Головна » 2016 » Квітень » 13 » Історії переселенців
14:19
Історії переселенців

Нове життя: починати треба з себе

Оселитися в Боровій 29-річного Сергія Гомілко разом з родиною змусила війна, яка так зненацька прийшла в його рідне місто навесні 2014 року і перетворила колись мирні вулиці шахтарського Дзержинська (нині Торецьк) на справжню лінію фронту. Разом з дружиною Дашею і маленьким сином у липні 2014-го вони виїхали до родичів у сусідню Білорусь, та, пробувши там рік, прийняли рішення повернутися в Україну. Вибір припав на Борову, оскільки тут мешкає рідна бабуся Даші. Тут почалося нове життя молодої сім’ї, народилася молодша донька, з’явилися плани на майбутнє.

В редакцію районки Сергія привело щире бажання змінити життя в нашому селищі на краще. Та, прийшовши з реальними пропозиціями по благоустрою, він охоче погодився розповісти свою історію нашим читачам.

- Сергію,  чим Ви займались у мирний час, до того, як у Ваш дім прийшла війна?

- У Торецьку в мене був маленький сімейний бізнес по виготовленню та реалізації м’ясо-ковбасної продукції домашнього виробництва. Справа вже була добре налагоджена, напрацьовані постійні клієнти, стабільний заро-біток. Думали про розвиток, планували розширення виробництва, та… не так сталося, як гадалося.

- Розкажіть про 2014-й рік. Як все починалось у Вашому місті?

- Думаю, все почалося задовго до 2014-го. У нас роками і на всіх рівнях дуже сильно працювала пропаганда. З російським телебаченням все зрозуміло, але навіть в школі на уроках історії України пропускались, не вивчались цілі розділи, теми. Зате пос-тійно нам розповідали про велич і могутність Росії. Нас роками запевняли, що ми росіяни, частина великого російського народу, з нами – Бог, а Україна – це щось чуже, вороже, далеке і неіснуюче. Останнім часом взагалі з’явилося відчуття, що в тебе вже силою забивають ці думки без будь-якого права вибору. Я навіть сам ледь не повірив, та, мабуть, козацьке коріння допомогло. Знаю, що мої предки були козаками з Полтавщини.

А навесні 2014-го, після захоплення Горлівки, у місті з’явились перші ополченці, блок-пости. У нас маленьке містечко – до 40 тис. населення, всі знають один одного. Тож коли я побачив, хто стоїть на тих блок-постах, було навіть смішно – всі місцеві маргінали зібрались до купи і відчули себе господарями життя. Та коли пішли військові колони з Росії, почали постачати зброю, стало вже не до сміху. Було таке враження, що у 2014-му настав 1917 рік. Все, що відбувалося навколо, ще на початку 20-го століття описав Булгаков. Нас оточували персонажі  його творів.   Забирали машини, грабували магазини, знімали данину з підприємців. І все це безконтрольно і повністю безкарно. Був випадок, коли п’яні ополченці збили на машині 22-річного хлопця, через 2 години він помер, а винних так ніхто й не покарав.

В такій ситуації деякі люди почали вести себе просто неадекватно, проявляти свої найгірші сторони. Так, на мою тещу написали донос, що вона начебто працює на СБУ, передає українським військовим якусь інформацію. Того ж дня приїхали озброєні люди й забрали її. Погрожували відвезти в Горлівку й там розстріляти. Завдяки тому, що серед ополченців були знайомі хлопці, вдалося її визволити. 

- Як до всього цього ставилася місцева влада, міліція?

- Здавалося, що місцева влада підтримувала все це, організовувала мітинги під російськими прапорами, сприяла проведенню референдуму. У міліції були різні настрої: хтось перейшов на бік ДНР, хтось виїхав, а тих, хто залишився вірним присязі – зачиняли у підвалах, били, «перевиховували». Коли в місто повернулась українська влада, одразу всі перефарбувалися. Мер, який проводив референдум, так і залишився у своєму кріслі, став зненацька проукраїнським. В міліції більше позитивних зрушень. Там одразу призначили начальником Германа Приступу, того самого, що героїчно захищав будівлю Горлівського УВС від проросійських бойовикі у квітні 2014 року. Він швидко навів порядок.

- Все одно, мені важко зрозуміти, чому люди масово йшли на референдум і закликали Путіна ввести війська? Невже вони не розуміли, що війська іншої держави на території України – це війна? Навіщо кликати її в свій дім?

- Це все дія пропаганди, продуманої і цілеспрямованої. Коли почала з`являтися інформація, що наше місто будуть звільняти українські війська,  містяни реально боялися, що ось-ось прийде нац-гвардія їсти новонароджених дітей і вбивати всіх російськомовних. Це нам здається смішним, але людям реально промили мізки. А вже після звільнення почали з’являтися різні фантастичні історії. Наприклад, про український танк, який нібито їздить вулицями і обстрілює житлові будинки. Мені один знайомий доказував, що сам бачив. Та коли я йому запропонував показати мені обстріляні будинки, поїхати подивитись наслідки обстрілів, його впевненість одразу зникла. Та сама історія і з розповідями про мародерство українських військових, які нібито відправляють награбоване «Новою поштою» і т.п. Все це маячня і хворі вигадки.

Треба віддати належне українським військовим, які звільняли Дзержинськ. Все було зроблено дуже швидко і, можна сказати, ювелірно.  Мирне населення не постраждало.

- Ви зараз спілкуєтеся з друзями, знайомими з Торецька? Які там зараз настрої? Чи змінилось ставлення до України?

- Ті, хто сумнівався, остаточно впевнилися, що з Україною жити краще. Затяті ж прихильники Росії, «ДНР» залишились, на жаль, при своєму. Хоча і їх стає все менше. Багато з них тепер кажуть, що всі погані, з обох боків. Прикриваються ідеями миру, хоча самі ж розмахували російськими прапорами, ходили на референдум і закликали Путіна ввести війська.

- Як Ви вважаєте, який вихід з цієї ситуації? Що, на Вашу думку, допоможе об’єднати Україну, повернути не просто втрачені території, а й громадян нашої держави?

- Вважаю, що нашій державі треба діяти з позиції культури. Силою тут не допоможеш. Застосування сили озлоблює людей, провокує агресію. Ненависть породжує ненависть. Треба пропагувати свою культуру, вивчати історію, виховувати патріотизм. Показувати, що в нас є чим пишатися. Люди поступово прозрівають. У мене багато знайомих, які виїхали в Росію і отримали там повне розчарування. Запеклі денеерівці теж починають розуміти, що їх просто використали: Росія до себе не бере, паспорти їхні не визнає, економіка зруйнована. Є над чим замислитись. Холодильник в кінці кінців бере верх над телевізором. 

Менше зради – більше культури! Ось головний вихід. У нас зараз як, - хтось малює образ ворога, потім каже «Фас!», а всі кидаються, як собаки. Так не повинно бути. Все треба аналізувати, мати свою думку,  не можна сліпо вірити  пропаганді.

А взагалі, всі ці події по суті розбудили нашу націю, розбурхали її. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Почалося наше відродження, становлення, як українців.  Сьогоднішня ситуація не дає нам права бути інертними, плисти за течією. Треба відстоювати свої позиції. «Борітеся, поборете» - казав Тарас Григорович Шевченко, і ці слова сьогодні актуальні, як ніколи.

- Коли Ви зрозуміли, що треба виїжджати з Дзержинська? Адже покинути рідний дім, налагоджену справу і їхати світ за очі з маленькою дитиною на руках шукати кращого життя – не таке просте рішення.

- Думки про від’їзд з’явилися одразу з появою ополченців. Потім нас визволили, але саме через наше місто лягла лінія фронту. Самі розумієте, на скільки це небезпечно. В першу чергу в таких ситуаціях думаєш про дитину, дружину. Тому й вирішено було податися до тітки в Білорусь.

- Як зустріла Білорусь? Взагалі, яке враження від країни?

- Білорусь – це красива картинка, за якою сховані великі проблеми. Нам вдалося там отримати вид на проживання, влаштуватися на роботу. Я працював поваром, старшим зміни в елітному ресторані. Але виживати там досить важко. При середніх доходах як в Україні, ціни на продукти харчування там у 2-3 рази вищі навіть у порівнянні з нашими сьогоднішніми. Наприклад, буханка хліба у перерахунку на гривні там в середньому коштує 18 грн., м’ясо – 200 грн. за кг. Останнім часом економіка переживає труднощі, повсюдно йде скорочення, люди залишаються без роботи. А там ще й закони дивні: якщо ніде не працюєш – платиш податок державі за своє безробіття. Людям дуже важко, але говорити там про це не можна. До того ж, увесь час мене супроводжувало відчуття, що за кожним моїм кроком стежать. Всі дуже замкнуті, бояться говорити відкрито, доносять один на одного.

Тому й вирішили повернутися в Україну. Приїхали до родичів у Борову, дуже сподобалось селище, природа, тут і залишились.

- Як облаштувалися в Боровій? Які плани на майбутнє?

- Планів дуже багато. До того ж, у нас тут народилася молодша донечка, старший син відвідує дитячий садочок.  Кухар за ос-вітою, я дуже люблю свою професію, маю необхідний досвід і мрію про власну справу цього спрямування. Але для цього необхідно мати стартовий капітал. Є надія отримати грант, що надають різні міжнародні організації переселенцям, пишу проекти. Пройшов навчання за програмою ПРООН для внутрішньо переміщених осіб. Виконую замовлення по приготуванню суші, інших страв азіатської кухні.

Взагалі, мені дуже подобається Борова. Тут привітні, доброзичливі люди. Іноді на вулиці вітаються незнайомі діти. Це так незвично і дуже приємно. І ще, дуже приємно чути на вулицях українську мову. Це додає якогось особливого натхнення. Одразу відчуваєш, що ти вдома, в Україні, тут всі свої.

- Ви прийшли до нас з конкретними побажаннями і пропозиціями. Тож що Ви хотіли сказати борівчанам?

- Як я вже казав, мені дуже подобається природа Борівщини. З Торецька нам доводилось їхати за 150 км, щоб побачити таку красу. А тут вона скрізь, навколо нас, це безцінний скарб. Та я відверто не розумію, як можна таку красу не цінувати, не берегти і до такої міри загидити. Стільки сміття на вулицях я навіть на Донбасі не бачив. І воно скрізь – у лісі, у парку, на 14-му кварталі. І комунальники начебто працюють, але сміття з’являється швидше, ніж вони встигають його прибирати. І всім байдуже. А тут же гуляють наші діти. Сьогодні ти кинув на землю пляшку з-під пива, а завтра твоя ж дитина може на неї стати, порізати ногу, пошкодити сухожилля і стати калікою… 

Пропоную об’єднати зусилля, щоб зробити нашу Борову чистою і ще красивішою. Можна  на громадських засадах створити «зелений» чи «чистий» патруль і навести лад, постійно слідкувати за порядком. Наприклад, зібралося чоловік 20-30 небайдужих людей, прийшли на місце скупчення сміття, все прибрали, залишили табличку «Тут був чистий патруль. Дякуємо за чистоту!». Можна на вулицях поставити мотиваційні банери  типу «Викинув сміття – не забудь хрюкнути!» і т.ін. Вони не так дорого коштують, можу зробити свій внесок. Також цей патруль може надавати допомогу одиноким літнім людям, інвалідам. Наприклад, у якоїсь бабусі паркан похилився, - прийшли, відремонтували, поставили. Це не так складно, як здається. Координувати дії можна через соцмережі.

Ми мріємо змінити країну, зробити її безпечною, комфортною для життя і чекаємо, що хтось прийде і зробить це за нас. Але ніхто про нас не потурбується, крім нас самих. Тому починати треба з себе. Починаємо?

Такі реальні пропозиції Сергія Гомілко. Долучайтеся до їх обговорення на наших сторінках у соцмережах: https://www.facebook.com/trslava.info/ ; https://vk.com/trudovaslavaborova або звертайтесь у редакцію газети.

Оксана ДУДНИК.

 

Переглядів: 197 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar