Головна » 2015 » Травень » 8 » ДИТИНСТВО, РОЗТОПТАНЕ ВІЙНОЮ
08:38
ДИТИНСТВО, РОЗТОПТАНЕ ВІЙНОЮ

Дитинство, розтоптане   війною

Війна…Все більше часу віддаляє нас від Другої світової. І все менше людей, які пам’ятають ті важкі роки, сповнені горя і сліз. І тим дорожчі спогади кожного свідка тих подій.

Щоразу, спілкуючись, дивуюся цим людям: скільки їм довелося пережити, перестраждати, скільки втрат їм довелося пізнати,  і як би їх доля не ламала, а вони залишилися Людьми з великої літери. І, що теж дивує, - до дрібниць пам’ятають все про своє воєнне дитинство.

Так,  День Перемоги стає для нас далеким, але пам’ять не можна знищити. Тому напередодні свята пропоную спогади учасника і дитини війни. Правильніше, звісно, сказати, що вони обоє були дітьми у роки війни, але Іван Маркович Вразовський  вже тоді, будучи 10-річним підлітком,  допомагав старшим працювати в тилу, тож він – учасник війни.

Народився він у Сергіївці в далекому 1931 році, в сім’ї колгоспників. Коли почалася війна, його батька разом з іншими чоловіками забрали на фронт і мама залишилася з трьома дітьми. На той час вона працювала дояркою в місцевому когоспі «Змагання» (до речі, була серед передовиків).

А Іван, не дивлячись на свій вік, працював у полі.

- Тоді все в полі робили коровами та волами– і боронували,  і сіяли, – ділиться спогадами Іван Маркович. – Був погоничем волів, скидав пшеницю з косарки. Звісно ж, мені було дуже важко, сил не вистачало, адже працював нарівні з дорослими. До того ж, ми тоді і недоїдали, і жили в холодній хаті. Було таке, що й ноги пухли від голоду. Щоправда, це вже було після війни, у 1946 році. – Лукаво посміхнувшись, додав – легше стало жити, коли став їздовим у голови колгоспу.

У 1946 році хлопець закінчив школу і пішов працювати в колгосп «Змагання», вивчився на курсах МТС і працював трактористом.

- Добре пам’ятаю ті перші трактори «Універсал» - без кабіни, залізні сидушки, заводили їх магнетами,  – згадує Іван Маркович. – На такому як поїздиш цілий день, до вечора спини не відчуваєш. Не те що зараз – така техніка, любо подивитися. Та й потужна дуже. От би на такій попрацювати, -говорить, жалісно зітхаючи.

Як розповів ветеран, із його дитячих друзів вже майже нікого не залишилося, лише Олександр Григорович Літвінов, колишній голова місцевого колгоспу, та й той живе зараз далеко.

На пенсію Іван Маркович пішов з посади оператора штучного осіменіння, де працював 22 роки і має безліч подяк від керівництва колгоспу «Новий шлях».

А ось Галині Михайлівні Вразовській, коли почалася війна, ще не виповнилося й 5 років. Але вона добре все пам’ятає.

- Наша сім’я була багатодітною – мала 4 братів та сестер. Під час окупації через нашу Сергіївку проходили італійці. До нас, дітей, вони ставилися добре, брали на руки, пригощали цукерками, - почала свою розповідь жінка. – Важко тоді було виживати. У селі залишилися лише старі й малі. На фронт пішли не менше 40 односельчан, батько наш теж був серед них. Пам’ятаю, як дорослі у селі рили бомбосховище, а ми, малі, допомагали їм землю відтягувати.

А коли летіли літаки,  дивилися що на них намальовано: якщо хрести, відразу тікали й ховалися. Боже мій, як згадую той жах, і зараз тіло труситься, - змахуючи натрудженю рукою непрошену сльозу, продовжує розповідати. – Добре пам’ятаю, як у нас в селі ночували радянські солдати. Спали всі на підлозі, їсти не було чого, тож мама варила їм цілу, не подрібнену пшеницю. А доки вони відпочивали, ми прожарювали їх одяг на пічці. А вранці з того одягу витрушували стільки бліх…

Гадаю, наша сім’я вижила і в роки війни, і в голодомор завдяки нашій годувальниці – корівці. До речі, корову, овець, свиню з поросятами – все тримали в будинку, щоб ніхто не забрав чи не вкрав. Адже наша хата була крайня над дорогою.

…Вже у 1947 році, коли Галині виповнилося 11 років, вона допомагала мамі готувати їжу для механізаторів колгоспу. А також носила працюючим у полі воду. Бувало, так за день находиться, що до вечора ноги гуділи. Навчилася тоді ж рахувати копи і була рахівником.

А її батько працював бригадиром тракторної бригади на 5 колгоспів і завжди ходив пішки. Роботи було багато, тож коли доводилося ремонтувати магнети вдома вночі, дівчина залюбки допомагала батькові. 

Життя нестримно летіло вперед і ось подружжя Вразовських вже розбудовує своє подвр’я, працює в колгоспі, виховує дітей.

«Наша Михайлівна» - так називали жінку доярки і скотарі коли вона працювала завідуючою фермою майже 20 років.

- Ніхто з працюючих на фермі  раніше за мене   не вставав і пізніше не лягав. А вночі ще доводилося займатися робочими паперами. Ми від кожної корови отримували по 3,5-4 тис.кг молока за рік, займали перші місця навіть в області.

Галина Михайлівна завжди була і залишається людиною з активною громадянською позицією. Коли її обирали депутатом сільської ради, односельчани завжди знали, що до свого депутата можуть прийти з будь-якою проблемою, вона завжди вислухає і буде робити все від неї залежне, аби допомогти.

До речі, вона була ініціатором, аби знайти місце поховання батька свого чоловіка,  бо в похоронці була невірна адреса. Після багатьох років, впродовж яких вона скрізь писала, коли вже з’явився Інтернет, було знайдено поховання – у с.Красна Горка Балаклійського ра-йону. Разом з чоловіком  і його братом вони їздили вклонитися могилі  й пом’янути батька.

- Знаєте, дуже важко дивитися на те, що зараз коїться на Донбасі. Ми, люди старшого покоління, ще добре пам’ятаємо що таке війна. Не можна допустити, щоб вона  знову охопила нашу землю.

Разом зі мною до подружжя ветеранів завітав і генеральний директор агрофірми «Новий шлях» Олексій Гомон, який теж уважно вислухав їхні розповіді і напередодні свята вручив подарунок – продуктовий набір, запросивши на святкування Дня Перемоги, яке вже традиційно проходитиме у їдальні агрофірми. Сподіваюся, що цього року там зберуться всі ветерани, які проживають на території Чернещинської сільради, аби згадати ті важкі часи, людей, яких зараз немає поряд з ними, порадіти мирному життю.

Олена КОЛЕСНІКОВА.

 

 

Переглядів: 198 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar