Головна » 2015 » Квітень » 24 » Чорнобильська трагедія у спогадах ліквідаторів
09:18
Чорнобильська трагедія у спогадах ліквідаторів

Чорнобильська трагедія у спогадах ліквідаторів

Двадцять дев’ять років тому Україну сколихнула наймасштабніша катастрофа ХХ століття – аварія на Чорнобильській атомній станції. Розглядаючи цю трагедію з морально-етичного боку, ми помітили добро, обов’язок, совість, честь та гідність українського народу, а з іншого – зло, безвідповідальність, безчестя та байдужість.

Ми не були очевидцями цієї трагедії, але нас глибоко вражають спогади наших земляків, про яких ми і розкажемо.

На території Підлиманської сільської ради проживає чотири учасники ліквідації наслідків ядерної техногенної катастрофи на ЧАЕС:  Кальченко Олександр Григорович, Колісник Володимир Павлович, Іонов Віктор Миколайович, Колесніков Геннадій Григорович.

 Кальченко Олександр Григорович (1953 р.н.) розповідає, що про трагедію на ЧАЕС дізнався, як і всі на той час, із засобів масової інформації – з телевізора, газет. Трохи пізніше отримав звичайну повістку з військкомату. Рідні, дізнавшись про повістку, розхвилювались, а всі довкола заспокоювали, що загрози для життя немає.

  До місця призначення його, як і інших, привезли автобусами. Перше, що вразило,- це пустка і неймовірна тиша. І все довкола без змін, нібито нічого і не трапилося, і немає ніякої небезпеки. Лише сувора дисципліна нагадувала про біду. Жили у військових тимчасових казармах – спецпоселеннях, що знаходилися поблизу Чорнобиля, харчувалися в їдальні.

 У Чорнобильській зоні працював шофером, як і під час строкової служби. Все було майже однаковим, тільки дисципліна тут була суворішою. З першого дня перебування возив пісок у зону, а згодом цілий місяць працював на станції біля 4-го енергоблоку: довбали асфальт, завозили пісок і викладали кабель.

Ті, хто вже був у Чорнобильській зоні раніше, розповідали новоприбулим про особисту безпеку і про режим, який потрібно виконувати. Засоби захисту органів дихання використовувалися лише в зоні 4-го реактора. У зоні постійно здійснювався радіаційний контроль дозиметром, за кількістю отриманої радіації визначалась тривалість роботи в зоні: від 2 до 8 годин. А по крові дози опро-мінювання визначали вже вдома, в лікарні.

   В зоні все віяло пусткою: ніде ні людини, ні собаки, стояли пусті ферми. Побачивши зруйнований енергоблок вперше, відчув тривогу і за себе, і за рідних.

   З трагічними випадками стикались постійно: багато людей не витримували дози, яку отримували під час роботи, і потрапляли в лікарні. Сміялись там дуже рідко: було якось не до сміху. 

  Люди, які перебували там, виконували свій обов’язок перед країною, перед собою. Якби не їхня самопожертва, відвага та сміливість, то наслідки цієї трагедії були б набагато більші. 

Колесніков Геннадій Григорович розповідав, що повістку привезли вночі і зразу забрали з дому машиною. До Харкова везли автобусом, а далі літаком до Білої Церкви. На місці вже видали військову форму і розселили по частинах. Жили в наметах.

У Чорнобильській зоні був рядовим солдатом, працював на бульдозері.

Весь час ходили в респіраторах, при в’їзді до зони та виїзді заміряли дозу опромінення, кожен день ходили до лазні і переодягались.

Під час його перебування в зоні відчуження приїжджали з концертами Алла Пугачова, Лев Лещенко, Іосиф Кобзон.

Колісник Володимир Павлович згадує, що про вибух на ЧАЕС дізнався на роботі. Повістку отримав з військкомату взимку 1987 року.

Жили в наметах на 50 чоловік, в них стояли 2 буржуйки, спали на двоповерхових ліжках. В їдальні добре харчували. Вільного часу майже не було.

 Володимир Павлович у зоні працював шофером при штабі, возив начальника опергрупи маршрутами Іванків-Чорнобиль-Прип’ять-Київ.

Вражала навколишня тиша, спустошені села, міста. Все немовби є: і магазини, і зупинки, й автомашини, тільки людей не видно, здавалося, що знаходились на якійсь іншій планеті. Навіть приходили думки, що почалась атомна війна.

У перші два дні погіршилося самопочуття: горло заклало, кров пішла носом та вухами. Звісно, звертався до лікарів, тричі на день обстежували і давали ліки. Постійно застосовували засоби захисту органів дихання, без них не мав права виїжджати з частини.

Найбільше вразило те, що на очах зірвався автобус з людьми: загинуло 3 чоло-віки з шофером. І був випадок, коли відвозили пасажирів у санчастину, бо вони були всі обгорілі. Жахливо, що із ста чоловік, що були разом з ним у частині, живими залишилося близько 60.

Іонов Віктор Миколайович народився 14 версня1960 року. Строкову службу проходив на Далекому Сході у 1978-1980 р.р., був зв’язковим.    

Під час трагедії на Чорнобильській АЕС проживав у Луганській області в м.Кіровськ і працював на шахті «Пролетарська» гірничоробочим.

У липні 1997 року на шахту прийшло оповіщення з військкомату – відправляли на перепідготовку. Про Чорнобиль ніхто не говорив, але здогадувались, що це за перепідготовка.

На літаку прилетіли з Луганська у Білу Церкву, . Далі всіх машинами повезли у бік Чорнобиля.

По дорозі розформовували по військових частинах невеликими групами. Їхню групу (40 чоловік) висадили поблизу села Оране.

Першого дня облаштовувались на новому місці, ставили намети,а наступного дня повезли на станцію.

Коли їхали, то було якось моторошно від побаченого: села пусті, лише курку можна побачити де-не-де, все позаростало бур’янами. Німа тиша. Якесь все неприродне, штучне.

Ще жахливіше стало, коли приїхали на станцію: скрізь руїни, все таке  страшне, як у фільмі жахів…

Повели у машинне відділення, а за стіною – реактор, що зірвався.

У перший день ходили по службових приміщеннях: виламували кондиціонери, приводили їх у несправність і вантажили в машини. Потім очищували від уламків дах, у підвалах (кабельних галереях) збивали бетонну стяжку на підлозі, змітали пил із кабелів. Розконсервовували цех, який був запечатаний після вибуху, відчищали та вимивали його.

Незрозумілий присмак та сухість у роті відчув у перший же день. Пізніше, як приїхали у намет, почала боліти голова. Їм видавали марлеві пов’язки, які від спеки миттєво мокріли і їх знімали та викидали. Лише коли працювали на даху, видавали респіратори. А от одяг міняли  і ходили до лазні після кожної зміни.

Віктор Миколайович пробув у зоні лише один місяць, але «спогадів» отримав на все життя.

26 квітня!

У пам’яті українського народу - це день чорного лиха, болю, суму... Багато людей постраждало, і зараз ми повинні думати про тих, що вижили після ліквідації трагедії, і подякувати їм за проявлений героїзм.

Ми вдячні нашим односельцям за їхні, інколи такі моторошні, розповіді, адже є вислів: «Поінформований, значить, попереджений».

Ми будемо намагатись не допустити такого лиха в майбутньому на нашій планеті.

Учні Підлиманської ЗОШ.

 

 

Переглядів: 459 | Додав: trudovaslava | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar