БІЛЬ, ПРОНЕСЕНИЙ ЧЕРЕЗ ЖИТТЯ

Багато горя принесла Друга світова війна нашій Борівщині... Як, втім, і всій Україні. Крім кровопролитних військових дій, багаточисельних жертв на фронтах війни та серед мирних жителів, масових руйнувань населених пунктів внаслідок бомбардувань і обстрілів, кожен клаптик української землі пережив усі жахіття нацистської окупації. 7 місяців тривала окупація нашого району. Практично одразу ж після звільнення у 1943 році на Борівщині почалися відновлювальні роботи, які лягли на плечі працівників тилу, - здебільшого жінок та підлітків.

Квіти для ювілярки Анастасії Трифонівни Харченко

- Після визволення командування дало наказ будувати новий міст між Гороховаткою і Боровою, - розповідає свідок і безпосередній учасник тих подій Анастасія Трифонівна Харченко, для якої ті дні відбудови стали найтрагічнішими у житті, а пам’ять про них гірким болем відлунює в грудях вже понад 70 років. - Військові та колгоспники будували міст із свіжозрубаного дерева. Коли закінчили, одразу почали мостити дорогу. Справа від мосту був кар’єр, там били камінь для дороги, вкладали його, потім засипали піском. Все вручну. Так побудували 10 км шляху. Ми ходили з Гаврилівки до Гороховатки щодня на роботу пішки 8 км. Один раз на день нас годували. Ввечері поверталися додому. В той час жителів Ізюмського району евакуювали на територію Борівського, бо частина Ізюмщини ще знаходилася під окупацією (фронт стояв по Дінцю).

Мені на  той час було 18 років, - згадує Анастасія Трифонівна. - Я була маленьким, худеньким дівчам, коли мені доручили бригаду з 60 чоловік, як казав голова колгоспу, - за особливо відповідальне ставлення до роботи. Нашу бригаду вирішили перевести на роботи в Голубівку, яка знаходиться ще далі від Гаврилівки, ніж Гороховатка. Ходити туди й назад щодня пішки ми б уже просто не змогли. Але й залишатися там до закінчення робіт не було можливості, бо нас нічим було годувати 3 рази на день. Потрібен був транспорт, щоб возити нас на роботу і назад додому. Разом з головою колгоспу з Гороховатки ми поїхали в Голубівку, сподіваючись на допомогу військових у цьому питанні.

Це було 9 липня 1943 року...  - В голосі Анастасії Трифонівни помітне тремтіння, в очах - сльози. - Нам виділили машину. В кабіні сіло 2-є чоловік, 16 - у кузові. Їхали в Гаврилівку. Звідки взялися ті ворожі літаки, ніхто не встиг зрозуміти. Їх було два. Один вдарив по кабіні, інший - по кузову. З 18 чоловік живими залишилися 6...

Ті, хто вижив після удару, заховалися в «щелі» на дорозі, глибиною близько 2 метрів, які були спеціально викопані для таких випадків. Пам’ятаю, як ми там сидимо, а кров з машини дзюрчить прямо біля нас, - крізь сльози згадує жінка.

Коли все стихло, четверо з тих, що вижили і могли рухатися, вирішили йти в Голубівку, повідомити про трагедію, покликати на допомогу. Вже в дорозі Анастасія Трифонівна помітила, що поранена в ногу, заділо також і голову. Зрозуміла, що не дійде, повернулася до машини. Врешті-решт дістатися до Голубівки вдалося лише одній дівчині.

Всіх поранених доправили у Гороховатський госпіталь, надали необхідну медичну допомогу, а вранці розвезли по домівках.

Вісьмох загиблих поховали у братській могилі в Гаврилівці.

Це Іван Демидович Висоцький, голова колгоспу, на той момент йому не було навіть 30-ти років. 16-річні школярки Ліза Висоцька і Люба Василенко. 17-річна Шура Гадяцька, яка втекла з окупованого Слов’янська. Ганна Никифорівна Висоцька, мала 3-річну доньку Олю, яку після загибелі мами відправили до дитячого будинку. Поліна Іванівна Конопля, двох синочків якої - Петю і Ваню, теж потім забрали до дитбудинку. Олександра Григорівна Рибалка залишила 4-річного сина Вітю, -виховували дідусь і бабуся.  Іван Іванович Волобуєв з Ізюмського району, на той час йому було за 50, всі звали його дідусем.

Важко, боляче згадувати той день, ті події, ту війну... Але пам’ять не відпускає.

- Все життя мене з’їдало почуття провини, що вони померли, а я живу, - з болем у голосі говорить Анастасія Трифонівна.

Подібні відчуття і у її подруги, Ольги Андріїївни Давиденко, яка зараз мешкає у Запоріжжі. Вона теж була тоді там, вона теж вижила, а в Гаврилівці, в тій братській могилі поховані дві її однокласниці - Люба і Ліза...

Все життя жінки пронесли в собі біль спогадів про той страшний день. Коли була можливість, вони часто бували на братській могилі, доглядали за нею, приносили квіти. Та зараз, через дуже поважний вік, такої можливості, на жаль, вже немає.

- У 2013 році Підвисочанський сільський голова Анатолій Чорний організував панахиду, поминання на місці поховання. - Згадує Анастасія Трифонівна. - Все пройшло добре, спасибі йому. Саме тоді й вирішили, що біля пам’ятника, який вже руйнується, треба поставити великий дубовий хрест, адже всі ми християни, нехай покояться душі з миром. Та до кого не зверталися, ніхто не міг нам допомогти. Перед виборами й до кандидата в народні депутати звернулися, але навіть відповіді не отримали.

- Врешті-решт я прийшла на прийом до першого заступика голови райдержадміністрації, депутата Харківської обласної ради Сергія Федченка, - говорить жінка. - Він мене дуже добре прийняв, уважно вислухав, пообіцяв допомогти, запевнив, що до Дня перемоги все буде зроблено ще й запропонував приходити в будь-який день, якщо виникне необхідність. Але навіть після такого теплого прийому я не очікувала, що все може вирішитися так швидко, адже стільки разів доводилося отримувати відмови або пусті обіцянки...

Після прибирання біля братської могили

24 квітня на братській могилі у селі Гаврилівка Бо-рівською районною державною адміністрацією із залученням молоді сіл Підвисоке, Парнувате, Калинове та за підтримки підприємців Миколи і Сергія Кириченків було організовано масштабне прибирання. Територію поховання очищено від старої трави та чагарників, пам’ятник відреставровано, а поруч з ним встановлено дерев’яний хрест в пам’ять про борівчан, що загинули в роки ІІ Світової війни.

до і після...

Кілька років поспіль Анастасія Трифонівна Харченко домагалася реалізації цього задуму - встановлення хреста на братській могилі, і вже майже втратила надію, що це можливо. А добра звістка прийшла 24 квітня, саме в День її народження, коли вона святкувала своє 90-річчя. На ювілей з’їхалися рідні та близькі їй люди (Анастасія Трифонівна - мама двох синів, бабуся 5 онуків та прабабуся 4 правнучок, найстаршій з яких вже 19 років, а наймолодшій 1,5 рочки). Привітав у цей день ювілярку і Сергій Володимирович. Звістка про виконання довгоочікуваних робіт біля братської могили стала справжнім подарунком для літньої жінки, доброї людини, самовідданої трудівниці, чудової мами, бабусі, прабабусі,  яка через усе життя пронесла в своєму серці біль тієї трагедії та почуття неіснуючої провини.

Війна - це завжди смерть, горе, розпач... Вона все руйнує на своєму шляху, забирає людські життя, не розбираючи хто є хто і назавжди залишає у душах живих невиліковні глибокі рани.

Спасибі всім, хто вижив у тій війні! Спасибі Вам, Анастасіє Трифонівно, за те, що ви живі! Ми низько вклоняємося всім ветеранам, учасникам війни, працівникам тилу за ваш життєвий подвиг. Саме завдяки вам ми пам’ятаємо, що таке війна. А той хто знає, хто пам’ятає - ніколи не покличе війну у свій дім і докладе максимум зусиль, щоб зупинити її якнайдалі. Ви виховали гідних нащадків, які боронять зараз нашу Україну, захищають наш мир і спокій, ризикуючи власним життям у зоні АТО. Наша держава втягнена у нову, гібридну, війну. Та ми пам’ятаємо - значить перемагаємо.

 Оксана ДУДНИК.